Лада Астра - Макіяж, Лада Астра

Важко бути вічним цапом-відбувайлом на власній роботі та ще важче з цим боротись коли ти безхарактерна субстанція. Я от борюся… Поки тільки у своїх думках. Тому постійно відгрібаю від директорки за чужі проколи. Та коли мене на вулиці зупиняє цікава жіночка у капелюшку, все в моєму (не тільки моєму) житті летить шкереберть. Але це “шкереберть” чомусь так мені подобається, що аж страшно. Попередження № 1 Не приймайте подарунки від незнайомих людей, якщо хочете, щоб Гелловін пройшов спокійно. Попередження № 2 Не читайте цю історію на ніч, якщо не хочете вмерти… від сміху, або розбудити своїми “ги-гиками” рідних.)) Це невеличка історія, написана у рамках флешмобу від чарівної Лариси Бондарчук.

Цап-відбувайло та раптовий подарунок

Йду, нахиливши понуро голову та штурхаю ногами пожовкле листя. На душі так паскудно, що хочеться прям сісти посеред дороги й розревітись, як мале дитя. Але я вже давно не дитя, а доросла… затягана роботою та побутом жінка двадцяти дев'яти років. 

Але ж як образливо та несправедливо коли з тебе вічно роблять цапа-відбувайла.  

Ніколи! Чуєте? Ніколи не намагайтеся робити все і за всіх! Це певно найжахливіша помилка новачків, бо в бажанні сподобатись керівництву ми самі ж нищимо межі дозволеного до нас відношення. 

От, приміром, взяти мене. Вже рік працюю у цій фірмі, а й досі мене всі новачком вважають і вішають на мене усі свої проколи. Майстерно так вішають, що мені завжди бракує слів для виправдання себе. Вірніше вони з'являються в моїй голові, але не у кабінеті директорки Раїси Василівни, а дорогою додому. Подумки я така прям крутецька, скільки аргументів в мене є на свій захист. Все їй по полицях розкладаю, а коли вона свариться, то язик мій перетворюється на желе.

Сьогодні от, мене підставив мій колишній. Так-так. За цей рік роботи я вже встигла завести собі колишнього. Закохалася у того веселуна Колюню з першого погляду, а вже через тиждень він жив у моїй орендованій квартирі та бубонів мені, що я йому магазинну їжу розігріваю замість того, щоб готувати домашнє. Ніби ми тоді не з одної роботи після чергових звітів напівживі приповзали. Одним словом, сімейне щастя з Колюньою в нас тривало аж цілих три місяці. Я не витримала і вигнала його до його мамці на домашні борщі. От він і поставив певно собі ціль – вижити мене з офісу. 

Ось така я невдаха. Сама в усьому винна, бо відмовляти не вмію у роботі. А вони усі постійно: “Катруся, допоможи”, “Катруся, виручай”, “Катруся, дороби, бо в мене не виходить” 

Йду, сердита й на себе і на цей весь світ, не хочу вже абсолютно нічого. Життя паскудне, як я тільки не намагаюся на нього дивиться. З усіх сторін воно мені не посміхається.

– Любонька! – заліз у мої думки сторонній скриплячий голос, змушуючи мене звернути увагу на довколишній світ. – Любонька, зупинись на хвилинку!

Я ще не побачила хто мене гукає позаду, але вже розуміла що це жебрачка. От як їм вдається мене відстежувати? Точно психологи, знають в кого треба канючити. 

Повертаюся, вже запхавши у кишеню руку, щоб кинути бабці кілька копійок і ошелешено завмираю, бо там стоїть красиво одягнена і доглянута жіночка за п'ятдесят. Така, що око важко відвести. Не те що я – сіра субстанція у чорних штанях. На ній навіть капелюшок такий цікавий, з квіточкою, і жакет помаранчевий, а на губах червона помада. Я вже й забула коли свої хоч бальзамом мастила. 

– Ви до мене? – перепитала я в неї.

–  До тебе, любонька, – хитро всміхнулася вона мені. – Ти така засмучена йдеш, що я не могла проїхати повз і не зупинитись. 

Тільки зараз помічаю, що стоїть ця жіночка біля яскраво-червоного, блискучого мерседеса. 

– Не розумію про що ви, – всміхаюся їй, бо ніби незручно стає через те, що вона помітила мій жахливий стан.

Так. Я тривожниця з купою комплексів. 

– І не треба розуміти. Тримай подаруночок, кажи “дякую” та й іди собі своїм шляхом. 

Я хотіла розвернутись й піти геть від цієї дивної пані, а натомість чомусь зробила все, як вона й наказала – взяла пакетик з її рук, сказала “дякую” й тільки потім розвернулася та й пішла таки додому. 

Якийсь незрозумілий туман у голові розвіявся, коли я вже сиділа у своїй квартирі за маленьким столиком на кухні й дивилася на пакет. 

Робити нічого – заглянула в нього, бо ж цікавість розпирає.

А там велика палетка тіней і листівка з яскравим зображенням веселої відьмочки у гостроверхому капелюсі й верхи на мітлі. 

“Фарби для Гелловіну. Час дії 24 години. Насолоджуйся святом, відьмочка” – такий надпис був на другому боці цієї листівки. 

Нічого не зрозуміла, знизала плечима й пішла приймати гарячий душ, бо з моїм сьогоднішнім везінням ще не вистачало, щоб гаряча вода скінчилася і я не мала змоги змити з себе цей жахливий день. 

Тільки вже відмокаючи під водою, мені в до голови прийшла одна думка:

“А завтра ж в нас якраз тридцять перше жовтня – Гелловін” 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍