Лада Астра - Макіяж, Лада Астра

– Та яка з тебе відьма! – раптом засміялося моє відображення у дзеркалі й перетворилося на ту жіночку, що подарувала вчора палетку. – Впевненості нуль, капостити не вмієш, злитись навіть та сваритись як слід не навчена. Нещасна лебедиця ти, а не відьма, – зробила свої висновки жіночка з дзеркала.

– Я  з'їхала з глузду, – зробила свої висновки я.

Нормальні ж люди у дзеркалах свої відображення бачать. Все. Час записуватись до психіатра та резервувати місце у палаті з Наполеоном. Є в мене до нього питання щодо його недоробок. 

– Ну така вже відбита, що й в чудеса не вірить, – тим часом хмикнула та пані у капелюшку. – Сьогодні ж Гелловін і я можу на цей день подарувати комусь свій дар. Обрала тебе, бо побачила що тобі є кому напакостити. Тож давай, сіра субстанція, не розчаруй мене. Йди на свою роботу та позачаровуй там усіх своїх кривдників. І поспішай, бо дія макіяжу закінчується опівночі. 

Вона зникла так само неочікувано, як і з'явилася. Тепер у відображенні знову була краща версія мене. Така доволі впевнена і яскрава жінка з чортиками в очах. Та я й не пам'ятаю себе такою. 

А що? У психлікарні й завтра мене приймуть, поспішати нікуди, тож можна хоч раз дозволити собі бути… Як та жіночка казала? Капосницею. 

Посміхнулася своєму чудернацькому відображенню і пішла творити справедливість. 

На вулиці було сонячно та все-таки по-осінньому прохолодно. 

“А мені у тоненькому плащику і красивій сукні не холодно” – подумки промовила й відразу перестала відчувати ту прохолоду. 

Як же чудово бути відьмою… або психічно хворою. Та яка вже різниця, коли такий результат. 

Йду собі нашим прибудинковим подвір'ям, нікого ж не зачіпаю й посміхаюся цьому світу, коли бачу – на зустріч мені бабка Валя сновигає, вже з гримасою невдоволення. 

“Ех. Будеш ти, бабка Валя, моєю першою жертвою сьогодні” – подумалось мені й не дарма подумалось. Дістала ця персона практично усіх, але вона себе вважала щонайменше королевою будинку під номером тридцять п'ять. 

– Ти куди це так нарядилася? – без зайвих привітань накинулася вона на мене. – А з мордою що зробила? То синяки такі чи що? – вона була без окулярів, тому, щоб роздивитись мій макіяж, мало не вилізла на мене.

– На шабаш, – бовкнула я.

– Куди-куди? – дихала вона на мене цибулевим перегаром. 

– Дістала, – підвела очі до неба і подумала що кудкудакає, як курка обскублена.

– Куди-куди, кудах-кудах, коооо ко ко ко.

 Від мене на найближчу клумбу побігла обскублена курка, а я схопилася руками за рота.

Матінко! Що це я наробила?! Це я наробила?! Який жах! Яка я жахлива людина! Заплющила очі, щоб усе змінити… І ось вже на клумбі порпається гарненька біленька курочка у пір'ях. Хіба ж я звір якийсь? На дворі осінь, а вона обскублена бігає. 

– Ну бувайте, баба Валя, – мовила та й пішла на роботу.

Іронія долі в тому, що ці клумби вона стерегла, як найбільший скарб у житті.  А тепер так бравенько їх вигортає. Ото буде стрес у бабці коли дія магії закінчиться.

Думала, що дорогою всі будуть як на божевільну дивитись, але за ці роки Гелловін в нас теж став традиційним святом, тому розфарбована була не тільки я. Вся молодь сьогодні ходила з чудернацьким мейком та в різноманітних костюмах. Поспішали собі – хто на роботу, а хто на навчання. Дивина, як я раніше й не помічала що усі цікаво фарбуються на Гелловін? А що я взагалі, окрім своїх ніг та дороги під ними, помічала? 

Лиш один індивідуум чоловічої статі вивів мене з рівноваги. Коли я вже доходила до своєї фірми, він, проходячи повз, смачно ляснув мене по сідницях та нахабно додав: 

– Відьма солоденька.

– А ти чортяка хвостатий, – кинула через плече і в офіс забігала під загальний вереск перехожих. 

Ото хай побігає з хвостом та подумає над своєю поведінкою. 

Здається цей макіяж починає мене змінювати. 

Ох, навіть лячно подумати як я зараз буду прикрашати наш офіс до Гелловіну.