Тіна Волф - Коли поруч Марічка, Тіна Волф

Розділ 3

Артем відчайдушно тицяв по клавіатурі, намагаючись оживити комп’ютер. Кожне натискання супроводжувалося внутрішнім криком душі: «Ну що з тобою, дурнику, ну як можна бути таким?!». 

Комп’ютер мовчав. Уперто. Як дванадцятикласник перед екзаменом з фізики.

Поруч схилилася Марічка, замріяно підперши підборіддя долонею. Від неї пахло чимось ніжним — можливо, ваніллю, а можливо, котячим кормом преміум-класу. Артем не міг визначитись і вирішив більше не вдихати.

— Артеме, він точно не згорів? — лагідно перепитала вона, ніби запитувала про долю пацієнта на операційному столі. 

— Точно, — хрипло видав Артем, і сам собі не повірив. 

«Хоча, якщо чесно, я б і чайник зараз не зміг полагодити», — подумки додав він.

Він почав возитися з кодом, але думки розбігалися, наче миші на запах котячого корму. І ця велика пухнаста кішка у вигляді Марічки бадьоро за ними ганялася. Тобто, ні, вона не була кішкою. Хоча… Артем вже нічого не розумів. Його мозок зазвичай працював як швейцарський годинник. А тепер цей годинник зламали, підкинули туди кішку і дали в лапи молоток.

— Ти, мабуть, думаєш, що я найгірший айтішник у світі, — буркнув він, не піднімаючи погляду. 

— Чому так вирішив? — здивувалася Марічка. 

— Ну… Я прийшов лагодити сайт, а натомість влаштував вам апокаліпсис. Тільки без зомбі. Хоча… — він окинув поглядом завалену аптечку, — якщо вони вилізуть із шафи, я не здивуюсь.

Марічка розсміялася — дзвінко і тепло, наче дзвіночок на шиї щасливого кота.

— Та нічого страшного! — сказала вона. — Я ж ветеринар. Якби я кожного разу плакала через те, що мене обпісяли, я б уже давно пекла сирники в Карпатах разом із вівцями.

Артем мимоволі уявив її в гуцульському капелюсі, з козенятами, що влаштували революцію навколо неї. Картина була небезпечно милою.

«Зупинись, чоловіче!» — гаркнув на себе Артем подумки і натиснув ще кілька клавіш.

Комп’ютер скрипнув, видав звук, схожий на останній стогін старого динозавра, і... ожив.

— О, працює! — вигукнув Артем, наче виграв чемпіонат світу серед хакерів-невдах.

— То ти ще й чарівник? — Марічка схилилася ближче, розглядаючи екран. 

«Тривога! Небезпечна близькість! Ламаємося!» — закричала в його голові вся система безпеки.

— Ну, я не хочу хвалитися, але... — Артем обережно натиснув пару клавіш.

Екран зморгнув... і з гордістю показав ієрогліфи.

— Але? — Марічка підозріло підняла брову.

— Але здається, я випадково встановив китайську версію Windows... — тихо промимрив Артем.

Марічка кліпнула. Ще раз. А тоді зареготала так, що Артем боявся, що зараз знову щось завалиться.

— Серйозно? — ледве видихнула вона.

— Так, — понуро кивнув Артем. — Тепер, щоб зберегти файл, треба знати кунг-фу.

Марічка, тримаючись за живіт, витерла сльози сміху і постукала його по плечу.

— Ну все, тепер ти офіційно наш головний айтішник-дзенмайстер!

Артем тільки зітхнув. 

Якщо він і далі так «справлятиме враження», то його або внесуть до Книги рекордів як ходячу катастрофу, або виведуть за межі клініки під оплески — як місцеву визначну пам’ятку.

Марічка ще трохи посміялася, покрутила головою й нарешті відступила від нього, залишивши Артема наодинці з комп’ютером і його травмованою гордістю.

— Гаразд, — сказала вона, витираючи кутики очей від сліз сміху. — Я піду подивлюся кота після операції. А ти поки що… ну, зроби щось із цим китайським дивом.

Вона легко розвернулася і вийшла з кабінету, а з нею разом, здавалось, вийшли всі його проблеми і кисень.

Щойно двері зачинилися, невидима сила ввімкнула Артемові мозок у режимі «розумний айтішник». Він глибоко вдихнув, випустив повітря й устромив погляд у монітор.

Так, зосередься, спецагенте 007 від IT.

Він швидко відкрив налаштування (дякувати Google і всім святим айтішним форумам за навички «як змінити мову, якщо ти випадково встановив Windows китайською»), повернув усе до нормального стану, очистив кеш, оновив систему і навіть оптимізував код сайту.

Руки літали по клавіатурі, ніби він не айтішник, а Паганіні, який знайшов скрипку на розпродажі. Жодної паніки, жодних провалів, жодної кішки, яка дивиться на нього як на невдалий експеримент природи. Через пів години все було ідеально. Сайт працював. Система літала. Самоповага повільно, але впевнено підповзала назад.

— Готово! — гордо прошепотів Артем, витираючи невидимий піт із чола й почуваючись переможцем епічної битви.

Саме в цей момент двері прочинилися, і всередину заглянула Марічка. Артем автоматично підстрибнув, мов кіт, що почув звук відкривання холодильника.

— Ну що, живий? — усміхаючись, запитала вона.

Артем озирнувся на екран — усе працює. Жодного китайського ієрогліфа в полі зору. Ура.

— Я впорався! — гордо заявив він, розправивши плечі, ніби щойно особисто запустив чергову версію Windows без помилок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍