Тіна Волф - Коли поруч Марічка, Тіна Волф

Розділ 2

Артем не пам’ятав, як опинився на ногах. Можливо, його підняла сила сорому. Можливо, кішка, набридливо муркочучи, сама виштовхала його, як непотрібного співкамерника. Але факт залишався фактом: він стояв посеред ветеринарної клініки — у розстебнутій сорочці, зі щоками кольору стиглого помідора і розгубленим поглядом «це не я, воно само». 

Марічка дивилася на нього так, ніби він був не айтішником, а учасником якоїсь секретної акції «Принеси катастрофу – виграй усмішку».

— Точно все гаразд? — запитала вона, обережно поправляючи пасмо волосся за вухо.

— Абсолютно, — пробурмотів Артем і, щоб довести, що він взагалі-то дуже нормальний хлопець, зробив крок назад.

Крок назад був помилкою року. 

Його п’ятка зачепила ту саму підступну табуретку, через яку кілька хвилин тому він майстерно розмазався по підлозі. І в кращих традиціях кінокомедії він знову захитався — руками в паніці хапаючись за все навколо. 

Його рука вп’ялася в найближчий об’єкт стабільності: аптечну шафу.

Шафа зловісно скрипнула. Баночки, пляшечки й коробочки, ніби за командою, почали сипатися на підлогу, як кульки з розірваного автомату в супермаркеті. 

Одна пляшка з перекисом водню з особливою пристрастю влучила Артему прямо в лоба.

— Ой-ой-ой… — сумно пробурмотів Артем, розуміючи, що сьогодні він стане зіркою місцевого гумористичного вечора.

Марічка поспішила підібрати медикаменти, але не встигла — у приміщення влетів чоловік у білому халаті. Це був, судячи з усього, головний ветеринар клініки. Виглядав він серйозно: похмуре обличчя, руки в боки, погляд, як у шкільного завуча, який тільки-но зловив учня за списуванням. 

— Що тут відбувається?! — грізно пролунало в тиші.

Артем миттєво струнко став, як на армійському шикуванні. Хоча вигляд у нього був далекий від солідного: розстебнута сорочка, розтріпане волосся, баночка антисептика в руці… і кішка на плечі, яка задоволено муркотіла, ніби прийняла його у свою котячу секту.

— Це… це… — затинаючись, почав він.

— Це мій друг, — раптом з усмішкою врятувала ситуацію Марічка, підморгнувши йому так, що Артем мало не впав знову.

— Друг? — недовірливо перепитав головний ветеринар, оглядаючи Артема поглядом металошукача.

— Так! Він айтішник! — весело сказала Марічка. — Прийшов лагодити сайт. Просто... е-е... паралельно тестує надійність меблів і реакцію лікарських препаратів на гравітацію!

Лікар пробурчав щось малопристойне, але врешті махнув рукою:

— Добре. Тільки без нових катастроф.

— Так точно! — Артем ледь не щелепою вдарив себе по грудях у псевдосолдатському вітанні.

Коли вони залишилися самі, Артем прошепотів:

— Дякую, що не здала мене поліції.

— Ще чого, — засміялася Марічка. — Та за таке шоу я б ще й квитки продавала. Ну, ходімо, покажу тобі комп’ютер. Поки ти не виніс із собою стіни.

Кабінет із комп’ютером був тісний, але по-домашньому милий: кактус на столі суворо дивився на всіх, як старший наглядач, а біля монітора стояла фотографія Марічки з собакою, загорнутим у ковдру, схожу на мексиканське пончо.

— Ось, ось тут у нас проблема, — сказала вона й увімкнула комп’ютер.

Артем глянув на екран і застиг. 

— О, Боже… — прошепотів він з благоговінням, наче археолог, який щойно виявив динозавра.

— Що таке? — здивувалася Марічка.

— Це ж Windows XP… Я думав, вони вимерли разом із динозаврами.

— Ні, — весело відповіла вона. — У нас тут, як бачиш, заповідник старовини.

Артем вдихнув повітря, як перед стрибком із парашутом.

— Добре. Виклик прийнято.

Він почав працювати. І поки дивився на код, усе навколо зникло — ні тобі сорому, ні страху. Лише знайомі рядки команд, які слухняно розкладалися по поличках.

Але як тільки Марічка нахилилася ближче і м’яко запитала:

— Ну, як справи?

…Артем злякано натиснув щось не те. 

Екран спалахнув хаотичними символами, ніби комп’ютер вирішив перейти на ельфійську мову.

— Ой… — видихнула Марічка.

— Нічого страшного! — гарячково забубонів Артем, натискаючи всі можливі комбінації клавіш. — Просто… е-е… невеличкий глюк…

Комп’ютер видав звук, схожий на сумне «прощавай» старого робота, і благородно вимкнувся.

— Артеме… — з сумнівом у голосі промовила Марічка.

— Я все полагоджу! — урочисто пообіцяв він, хоча в душі хотів знайти лопату й закопати себе просто тут, під кактусом.

Марічка тільки перехрестилася — і чомусь засміялася.

А Артем усвідомив просту істину: здається, він не лише остаточно убив сайт, але й остаточно вбив своє серце на користь однієї усміхненої ветеринарки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍