Тіна Волф - Коли поруч Марічка, Тіна Волф

Розділ 4

Артем сидів у своєму офісі за монітором, нервово клацаючи мишкою. Код миготів перед очима, ніби на екрані транслювалися абстрактні картини невідомого художника. Лінії коду, які ще вчора здавалися йому рідними, зараз виглядали так, ніби їх написали інопланетяни. 

Він заплющив очі й зробив глибокий вдих. Ні, це не сервери. Не згорілі процесори. Не глюки в мережі. 

Це вірус. 

Вірус любові. 

І заразився ним Артем сам, без жодного захисту, без антивірусу, без оновлення системи. Його ідеально вибудована реальність нормального, успішного айтішника розсипалася в прах варто лише Марічці з’явитися в полі його зору. 

В нормальному стані Артем міг за пів години зібрати новий сайт, виправити баги у великій системі або налаштувати складну мережу підключень. Йому довіряли найвідповідальніші проекти. 

Але при вигляді Марічки — він втрачав будь-які навички, немов би в його мозок вмонтували якусь програму-вірус, що стирала весь професіоналізм. 

Спочатку зрадницьки починали тремтіти пальці. Потім зникав голос, а якщо й знаходився, то видавав якісь чудернацькі фрази. Ноги чомусь забували, як ходити прямо, а руки так і прагнули щось впустити або об щось ударитись. 

«Я заражений», — подумав Артем, втупившись у чорний екран комп’ютера, де миготіло повідомлення про завершення оновлення системи. 

«Але тільки не вірусом у системі. А вірусом Марічки». 

Він опустив голову на стіл. 

Як же він дійшов до такого? Колись холодний і розсудливий, тепер він став безпорадним школярем тільки через її присутність. А найгірше — що більше він намагався виглядати нормально, спокійно, професійно, тим гірше ставало. Наче чим сильніше натягував на себе маску «успішного айтішника», тим швидше ця маска тріскалася, відкриваючи його справжнього: нервового, закоханого, незграбного Артема. 

І що тепер з цим робити? 

Чи можна вилікуватися від вірусу, коли він — у самому серці?

Артем задумливо клацнув по клавіатурі. Екран комп’ютера, ніби знущаючись, висвітив нову помилку. «Помилка: нестабільне з’єднання з реальністю». Артем гірко всміхнувся. Цього разу система була права.

***

Таким задумливим, як того дня, друзі ще ніколи не бачили Артема. 

Зазвичай у нього горіли очі, коли він розповідав про нову інфраструктуру програмних рішень, які б полегшували розробку складних систем або хвалився, як оптимізував код настільки, що сервер почав працювати швидше, ніж годинник. 

А сьогодні він сидів за столом у кутку офісу, мов старенький ноутбук із розрядженим акумулятором — опущені плечі, розфокусований погляд і повна байдужість до світу. 

— Все, так діла не буде, — прошепотів Тоха, непомітно спостерігаючи за другом. 

— Треба діяти, — підтримав Ігор, який навіть поклав на стіл свій бутерброд, що було знаком крайньої серйозності. 

— План такий, — швидко змовившись, промовив Рома. — Сьогодні після роботи всі в бар. Оголошуємо надзвичайний стан і термінове засідання штабу допомоги Артему. 

— Згоден, — Тоха стиснув кулак. — Будемо вивчати ситуацію до останньої крихти і складемо план виходу з цієї катастрофи! 

Ігор піднявся, витяг із шухляди старий блокнот із написом «Стратегія порятунку Артема» і гордо поклав його на стіл. 

— Настав його зоряний час. 

Після роботи вони затягли Артема в найближчий бар. Той спочатку бурмотів щось про «зайнятий», «потрібно лагодити сервери», але друзі були непохитні. 

Бар був майже порожній, в кутку тихенько муркотіла музика, а офіціантка, здавалось, знала хлопців настільки добре, що без зайвих слів принесла їм трилітровий графин лимонаду і велику піцу. 

Артем сидів, знічено покусуючи соломинку в склянці. 

— Ну що, друже, — почав Тоха, зробивши вигляд, що веде допит. — Оголошуй усе, як на сповіді. Як давно ти заражений Марічкою? 

Артем сумно всміхнувся. 

— Мабуть... із першого разу, як побачив її. Вона тоді стояла з малим цуценям на руках... І я ще тоді штовхнув двері собі в лоба. 

Ігор зареготав так, що лимонад потік носом. 

— Класика жанру! — захоплено вигукнув Рома. — Далі! Симптоми? 

— Пітніють долоні, втрачаю голос, падаю на рівному місці, — почав перелічувати Артем, ніби говорив про технічні збої в системі. — І ще… мій мозок вимикається.

Друзі обурено захитали головами. 

— Це серйозніше, ніж ми думали, — озвучив загальну думку Тоха. — Ми маємо справу з тяжкою формою любовного вірусу. 

— Треба діяти рішуче, — підтвердив Ігор, дістаючи блокнот. — Розробляємо план лікування! 

— І перший пункт, — голосно заявив Рома, вказуючи пальцем на Артема, — припинити тікати! 

— Другий пункт, — продовжив Тоха, — почати тренуватися прямо на реальних об'єктах! 

— Яких ще об'єктах?! — злякався Артем. 

— Ну, дівчатах! — підморгнув Ігор. — Почнеш спілкуватися хоча б із тими, хто не викликає паніки, а далі підтягнешся й до головного боса — Марічки. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍