Тіна Волф - Коли поруч Марічка, Тіна Волф

— Ми розробимо тобі цілу систему рівнів, як у грі! — натхненно додав Рома. — Перший рівень — «Привіт, я Артем», п'ятий рівень — «Запросити Марічку на побачення і не впасти обличчям у суп». 

Артем слухав усе це з дивною сумішшю жаху і надії. В глибині душі він розумів: так тривати більше не може. 

Але ще більше він розумів інше: 

Навіть якщо він десять разів впаде, сто разів зніяковіє і тисячу разів почервоніє, він усе одно хоче бути поряд із Марічкою. 

Навіть якщо доведеться ризикувати всім своїм айтішним престижем.

***

Наступного вечора, озброївшись ентузіазмом і абсолютно божевільним планом, Артем вийшов із дому. Його друзі влаштували справжню засідку біля невеликого кафе в центрі міста. 

— Окей, перший рівень, — шепотів у навушник Тоха, що сидів у припаркованій машині за рогом, наче шпигун із дешевої комедії. — Завдання: підійти до незнайомої дівчини, привітатися і... не втекти. Повторюю: не втекти! 

Артем стиснув кулаки, намагаючись приборкати нервове тремтіння. 

— Ти впораєшся! — підбадьорював Ігор, який сидів поруч із Тохою і їв чіпси, голосно хрумкаючи у мікрофон. 

— Ви точно не переплутали нічого з цими шпигунськими штуками? — бурмотів Артем, відчуваючи себе трохи божевільним. 

— Все норм! Все заради великої мети, — урочисто сказав Рома. — Згадуй, хто ти! Ти — айтішник! Ти борешся з багами щодня! Чим відрізняється баг у коді від бага у спілкуванні? Нічим! 

«Код виправити легше», — похмуро подумав Артем, але все ж покрокував до першої-ліпшої дівчини, яка стояла біля кав’ярні з великим лате в руках. 

— Привіт! — вигукнув Артем трохи голосніше, ніж планував, що змусило дівчину здригнутися і розлити каву собі на светр. 

Артем завмер. Дівчина перелякано кліпала на нього очима. 

— Я... я не хотів! — випалив Артем і спробував витерти її рукав серветкою, яку вихопив з кишені. Але серветка виявилась старою інструкцією з підключення принтера.

Дівчина відступила ще на крок. 

— Е-е-е, — розгублено промимрив Артем. 

— Пункт перший: Провал! — крізь сміх повідомив Тоха у навушник. 

— Тікай звідти, поки поліцію не викликали! — додав Ігор. 

Артем рвонув з місця так швидко, що спіткнувся об клумбу, зачепив лавку і тільки дивом не зламав вітрину кав’ярні. 

Він заскочив у машину друзів, важко дихаючи. 

— Це був... складний супротивник, — бурмотів він. 

Тоха, Ігор і Рома заходилися від реготу. 

— Ніфіга собі тренування! — задихаючись, вирвалося у Ігоря. — З таким темпом ти через тиждень зможеш зізнатися в коханні навіть президентові! 

Артем сумно всміхнувся, витираючи долонею піт із чола. 

— Може, я й незграбний... може, в мене й виходить тільки створювати катастрофи... але я все одно хочу спробувати. Для Марічки. 

Друзі нарешті заспокоїлися. Тоха серйозно поклав руку Артему на плече. 

— І це найголовніше, друже. Бо справжні перемоги — це не коли ти ніколи не падаєш. А коли, впавши, піднімаєшся і йдеш далі. Навіть із зеленими забрудненими від трави штанами, зверху залитими кавою.

І всі дружно зареготали знову.

***

Якщо історія вам сподобалась, буду вдячна за вподобайки та коментарі)