Rada Lia - Мій ніжний звір, Rada Lia

Розділ 4

Червона як рак від гніву, Орися вилетіла з кабінету Ярослава й побігла у свою кімнату, яку їй виділили заздалегідь. Це також було прописано у договорі. “Що я за дурепа така”, — картала вона себе, витрушуючи все з сумки на ліжко “кінг сайз” й нетерпляче намагаючись знайти договір. В неї промайнула чи то думка, чи підозра з приводу величезних розмірів ліжка у її кімнаті. Якщо планувалося, що вона рік тут спатиме сама, навіщо воно їй таке величезне? Її щоки знову почервоніли.

Нарешті вона знайшла складений вчетверо заяложений папірець, який був їхньою угодою. Швидко пробіглася очима по тексту.

— Це правда, — ошелешено прошепотіла вона. 

Будь-які обмеження, згідно з цим договором, стосувалися лише її. Ярослав же міг продовжувати жити своє життя так, наче ніколи й не одружувався.

— Добре, що хоч не написано о котрій годині я маю лягати спати й що мені можна їсти! 

Вона сплеснула долонями й закусила губу від злості. 

Залишок вечора Орися просиділа в кімнаті. Дівчина вляглася на м'яке, наче перина у бабусі, ліжко й втупилася у стелю. На душі було сумно. “Я більше ніколи нікого не покохаю так, як Павла, — подумала вона. — От розлучуся через рік і все життя буду самотньою й нікому не потрібною”. 

Орися згадала, як познайомилася з Павлом. У той час вона саме закінчила університет й ще не встигла влаштуватися на роботу. Літо було вільне. Сонечко на небі припікало. Одного дня подружки покликали її погуляти й посидіти у кав'ярні. Орися вже запізнювалася на зустріч, тож йшла швидким кроком, майже бігла до автобусної зупинки. Зелена з вишивкою сукня, яку бабуся подарувала їй на честь випуску, розвівалася від кожного подиху вітерця, оголюючи красиві та стрункі ноги. Несподівано біля дівчини зупинилося авто, з якого вистрибнув високий шатен:

— Почекайте, будь ласка! — вигукнув він. Орися злякано поглянула на хлопця. — Ви дуже гарна й сподобалася мені з першого погляду. Можна з вами познайомитися? — й він почервонів.

Зазвичай дівчина не знайомилася на вулиці. Однак, поглянувши у його сірі очі, вона чомусь не захотіла йому відмовити. 

Від спогадів Орисю відірвали шум й музика, що лунали з першого поверху. Стіни аж вібрували. Вона потягнулася до телефону.

— Вже пів на одинадцяту! — обурено вигукнула дівчина. 

Про сон в таких умовах не могло йти мови. Орися встала й тихенько прочинила двері. Дівчину оглушила хвиля звуків, які здавалося просто ритмічно били з усієї сили по її барабанних перетинках. Затуляючи вуха, вона обережно підійшла до сходів й поглянула вниз. Чоловіки й жінки приблизно її віку снували туди й сюди, посміхалися, випивали й розмовляли. “Це що, вечірка?” — міркувала Орися. Кров закипіла їй у венах. “Він навмисне вирішив ще раз показати мені, що може робити все, що захоче”. Вона повернулася до кімнати, грюкнула дверима й залізла на ліжко під ковдру. Голову накрила подушкою. Так і заснула.

 

Прокинулася Орися з важкою головою і без настрою. Її розбудив будильник. Дівчина потягнулася. Шоста ранку. На дворі ще темно. Очі відмовлялися нормально відкриватися. Орися зробила величезне зусилля й встала з ліжка. За пів години вона спустилася до вітальні, щоб поснідати. Від побаченого її очі стали як два блюдця. Ніби тайфун пройшовся по будинку Ярослава. Страшний безлад зустрів її на першому поверсі. Купа брудних тарілок лежали на столах і стільцях. Пусті пляшки та келихи, залишки їжі. “Люди з багатих сімей, а такі свині”, — подумала Орися. Вона обережно переступила через чергову пляшку вина й пройшла на кухню. 

На диво у таку ранню годину, хатня робітниця Лідія також була там. Цього разу у більш скромному вбранні й з зібраним волоссям у хвостик.

— Доброго ранку, — привіталася до неї Орися. Однак хатня робітниця лиш похмуро продовжила мити посуд. — Важко вам прийдеться. Це не в Ярослава на колінах сидіти. Великий срач вони вам залишили.

— Що? — підскочила Лідія, наче її ззаду вжалили. — Що ти там про себе думаєш? Що краща за мене? Ти звичайна поштарка.

— Ну хто б не була, а все-таки дружина власника цього будинку, — зітхнула Орися. — А що в нас на сніданок?

Очі Лідії спалахнули від гніву й вона, гучно поставивши тарілки, вилетіла з кухні.

— Виходить, нічого, — знову зітхнула Орися. Вона увімкнула чайник й дістала шматок хліба. А потім сіла біля вікна. 

 

Вже годину Орися видавала людям пакунки. Після важкої ночі дуже хотілося спати.

— Чуєш? — почула вона біля свого вуха. — А це правда, що ти вийшла заміж за мільйонера? 

Орися озирнулася. Її колега й за сумісництвом відома пліткарка Світлана, вперши руки в боки, витріщалася на неї, наче на якусь невідому тваринку в зоопарку.

— Хто тобі таке сказав?.

— Ну як хто? Всі про це говорять! — здавалося, Світлана зараз лусне від цікавості. — Скажи, це правда?

Орисі стало смішно. Вона зробила серйозний й навіть трохи сумний вираз обличчя й промовила:

— Якби це було правдою, хіба б я працювала на пошті? Ну ти сама подумай.

Світлана замислилася.

— До того ж у мене не було медового місяця. Поглянь, як я вдягаюсь. Хіба дружини мільйонерів таке носять?

Світлана прискіпливо оглянула поношені джинси й старенький светр Орисі й розчаровано присвиснула, подумки погоджуючись з нею. Потім кивнула:

— А за кого ж ти тоді вийшла заміж? 

— Та-а-а, — махнула рукою Орися. — онук знайомої моєї бабусі. Безробітний невдаха. Цілими днями спить, а вночі п’є з друзями. 

— А чого ж ти за нього вийшла? — здивувалася колега.

— Бабуся настояла. Сказала, боїться, що я лишуся сама, як вона помре. Тому якщо я її справді люблю, то мушу виконати її волю.

— Так, а хіба тобі з алкоголіком і ледарем буде краще, ніж самій? — співчутливо промовила Світлана. — Ну й чудно це все!

Вона плеснула долонями себе по стегнах й щезла за стелажами з пакунками. Орися розсміялася. Знав би самозакоханий Ярослав, що тепер про нього думатимуть співробітники пошти. А те, що про цю розмову дізнаються всі її колеги, дівчина не сумнівалася. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍