Леся Лісняк - Архітектор пилу, Леся Лісняк

Він не просив допомоги. Не пояснював. Припаяв. Зачистив. Перевірив полярність.

— Це вибухне? — прошепотав один хлопчик.

— Якщо буде неправильна напруга. А зараз вона правильна, — відповів Архітектор.

Він з’єднав контакт. Світло мигнуло. Один раз. Потім — знову. Потім — засвітило.

Не яскраво. Просто — горіло. Жовте. Постійне. Електричне.

— Воно… — прошепотала хтось. — Воно знову є.

— Ліхтарик! — вигукнув хтось іззаду.

Дівчинка простягла руки до жовтого кола на стіні. Тінь грала по її обличчю.

Архітектор сидів, спостерігаючи за контактом. Він не дивився на емоції. Він спостерігав за струмом.

— Це ж… світло, — сказав хлопчик.

— Так, — підтвердив Архітектор. — Просто світло.

— Звідки ти його взяв?

— Воно вже було. Просто не там, де треба.

Він підвівся. Витер пальці.

— Ви тепер маєте енергію на одну лампу, один вентилятор і, якщо не марнувати, зарядку планшета.

— Це початок? — спитала дівчина з флешкою.

— Це мінімум, — відповів. — Але його достатньо, щоб повірити в максимум.

Пізніше він сидів у кутку, креслячи схему перерозподілу. А діти ще довго стояли біля світла.

Вони не грались. Не кричали. Просто стояли, дивились, як світ — просто працює.

***

Ці змучені життям люди називали його не "Архітектор", не "Інженер", а просто — "той".

— Той, що зробив світло в майстерні.

— Той, що навчив дітей різниці між плюсом і мінусом.

— Той, що не сміється. Але лишає речі після себе.

І він не заперечував. Не для слави. А тому що оптимізація поширюється.

Він навчив одного хлопця працювати з тепловим передавачем. Навчив дівчину розбирати мотор. Пояснював не словами, а рухами. Не раз казав:

— Я зроблю, як воно має бути. А ти хоч бери, хоч ні.

Вони довіряли йому. Але не до кінця.

Він це бачив у поглядах — у ті короткі секунди, коли вони думали, що він не дивиться.

У паузах, коли після подяки наступала тиша, повна обережності.

У тому, як ніколи не давали спати спиною до дверей.

У тому, як називали його просто „той”, навіть якщо поважали.

Вони бачили: він знає більше. Але саме це їх і лякало.

Бо знання — це не завжди безпека. У цьому світі часто — навпаки. Він розумів. Люди не довіряють тим, хто прийшов зі світу, якого вже немає. Світ, який тримався на системах, що не витримали. На логіці, яка не вберегла від вибухів. На інженерах, які зникли раніше, ніж усе обвалилось.

А він — залишився.

І став нагадуванням. Про розум. Про провал. Про те, що колись усе працювало — і перестало.

Але він також бачив інше. Їм хотілося вірити. Бо нічого іншого вже не лишалось. Віра — не в чудо. А в інструкцію. У креслення. В техніку, яку можна пояснити.

Коли він запускав світло — вони не молились. Вони рахували.

Коли вода текла з фільтра — вони дивились на неї, як на формулу. І це було добре. Бо віра, що народжується з логіки, тримається довше.

І тому він залишався. Поки що. Ніколи не говорив "назавжди". Його взагалі ніхто не питав про плани. Бо всі відчували: він — тимчасовий вузол. 

Він бачив. Тут можна дати їм структуру. Передати схему. Залишити опору, що триматиме навіть без нього.

Але його місце — завжди трохи далі. Там, де ще немає світла. Де ще нічого не працює. Де ще пил лежить на батареях, які навіть ніхто не намагався витерти. Де ще одне джерело енергії, що чекає, коли його знайдуть. Ще одне селище, де думають, що все вже скінчено. Ще одна надія, яка спить — як генератор без стартера. І він буде там. Якщо система покличе.