Леся Лісняк - Архітектор пилу, Леся Лісняк

Зустріч

Ближче до вечора він побачив дим.

Не стовп, а тонку, мов волосина, нитку — рівну, як промінь лазера. Вона здіймалась прямо вгору, без коливань, мов хтось її креслив. Цей дим не був випадковістю. Він не вказував на хаос. Такий дим — контрольований.

Архітектор зупинився. Тіло — як вкорінене в землю. Очі — не кліпають. Вивчають лінії горизонту, вітрові зсуви, орієнтацію тіні. Сонце скидало яскравість, мов лампа з розрядженим акумулятором. Час навколо нього сповільнився. Пульс залишався рівним, але в животі — глухий сплеск.

Це не страх. Це глибокий аналіз. З тінню чогось людського.

Він зняв наплічник, поставив його на землю, навушники накрив вухами. Сигнал — тиша. Нуль активності на звичних частотах: ні дронів, ні цифрових імпульсів, ні радіоперешкод.

Але все одно… щось гуло.

Не в ухах. У грудях. Це не звук. Це інтуїція — давно виштовхана з життя інженера, але тепер вона говорила голосніше за цифри.

Він нахилився, взяв жменьку сухого пилу з дороги. Провів пальцем по лінії в землі. Орієнтир.

Схід, південний захід. Лінія вітру підтверджує дим. Не шахта. Не витік. Не автоматична система. Люди.

Дим зберігав форму. Не розпадався, не збився. Це означало одне: там хтось чекає.

— Я не шукав вас, — прошепотів він, сам не знаючи до кого звертається. — Але, можливо, ви — шукаєте мене.

Він не планував зустрічі. В його маршруті не було пункту "люди".

Він уникав соціуму, як інженер уникає зайвого коду. Але система в ньому завжди залишала місце під “неочікуване”.

Він витер палець об рукавицю. Повісив наплічник. Поглянув востаннє на лінію диму — вона ще трималась.

Уперше за довгий час він ішов не в порожнечу. Не за сигналом. Не за ресурсом. А за людським вогнем.

І кожен крок — був трохи важчий, ніж зазвичай.

Бо ніс із собою не лише інструменти. А й надію.

***

Селище виявилось там, де його ніхто не шукав би — на дні кратера, під старим кар’єром, серед кам’яного завалу, що приховував його.

Перший, кого він побачив, не був охоронцем. Це був хлопчик. З дерев’яною палицею, яку він тримав як гвинтівку. Він просто дивився. І не кричав. Це було підозріло.

За кілька секунд із тіні вийшов дорослий. Куртка на ньому була армійська, але плями не від крові, а від машинного масла. Очі — ті, що навчилися шукати небезпеку в кожному русі.

— Стій, — сказав чоловік.

Архітектор зупинився. Плавно, без виклику.

— Назви себе.

— Архітектор.

— Це не ім’я. Що несеш?

— Паяльник. Планшет. Три кілограми дрібного металу.

— Не жартуй.

— Не вмію.

— Мета?

— Знайти джерело живлення. Може, відновити фільтрацію.

Пауза. Шепіт. Другий голос — жіночий.

— Його інструменти чисті. Обладнання працює. Він не з Меркантів.

Підійшли троє. Двоє зі зброєю. Один — без. З вусами. Плащ з парашутної тканини.

— Прийдеш на ніч. Далі побачимо.

***

Селище складалося з дев’яти будівель, з’єднаних проводами. Вони мали ім’я для цього: «Павутина».

Діти бігали в пісочному пилу. Жінки носили воду в баках з дірками, заклеєними гумовими латками. Генератор гудів, хрипло й з останнім подихом. Він усе це бачив. Одним поглядом.

Йому дали куточок у старій бойлерній. Не заради зручності — щоб краще стежити. Він одразу сів. Дістав інструменти. Розклав схеми. Вони спостерігали.

— Що ти робиш? — спитала дівчина років двадцяти, з обличчям, на якому вже було забагато втоми.

— Визначаю, чи можна зібрати стабільну мережу на 400 вольт.

— Ти інженер?

— Тепер — виживальник.

Пауза.

— Ми втратили фільтр. Вода пахне.

— Я знаю. Чув. Вірусні спори в осаді. Є обхідний метод.

— Ти серйозно?

— Завжди. Або не працює. Або працює.

Вона пішла. Не від образи — від страху. Вперше за місяці хтось сказав: “можна вирішити”.

Наступного ранку він прокинувся раніше за всіх. Система працювала в голові. Він з’єднав дріт від генератора з переробленою котушкою. Протестував потужність. 12 ампер.

Достатньо для мінімальної станції очищення. Потрібен лише корпус і керамічні пористі блоки. Він сам знайшов і приніс усе.

Сам скрутив.

Запаяв.

Під’єднав.

Коли фільтр запрацював, ніхто не аплодував. Вони просто мовчки пили воду. І дивились на нього, ніби вперше бачили. Але це було правильне мовчання.

***

Він помітив це одразу, ще при вході: генератор працює нерівно, клеми тремтять, один кабель — іде в нікуди.

У кутку стояла сонячна панель. Не підключена. Пилом припала, мов пам’ятник.

— Чому не використовуєте? — спитав він, вказуючи.

— Хтось колись під’єднав. І щось спалило акумулятор, — відповіла знайома дівчина. У неї на шиї — стара флешка. Можливо, пам’ять. Можливо, талісман. — Відтоді — не чіпали.

Він нічого не сказав. Просто пішов.

Через пів години він повернувся з речами. Кабелі, контактна пластина, перетворювач, зібраний із частини відеокарти. Діти стояли неподалік. Не заважали — просто мовчки дивились.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍