Лойко Самум - Збірка: "Історії невідомих", Лойко Самум

— Майже прийшли.

Лукер’я привела Дем’яна до найгамірнішого вагона. Як виявилося це були актори театру. Вони їхали додому після вистави. Втомлені, але щасливі.

— Що це за інструмент? — запитала дівчина.

Вона швиденько не задумуючись підсіла до них та почала розпитувати. Актори та музиканти здивовано перезирнулися, а найстарший відповів:

— Це — козобас.

Дідок почав розповідати про музичний інструмент, а один чоловік перебив говорячи, що цікавіше буде послухати про торбан. Так вони почали вихваляти свої музичні інструменти, що справа ледь не дійшла до сварки. Тоді Лукерія швиденько похвалила їхній одяг. Це були вишиванки. Про це було цікавіше поговорити жінкам і вони легко підхопили тему. Скориставшись моментом зняла куртку, щоб похизуватися своїм вбранням. Дем’яна аж пересмикнуло коли дівчина потягнулася до рукавичок, але на щастя не зняла їх. Тепер Лукер’я завоювала серця артистів та як сонечко крутилася навколо своєї осі.

Дем’ян не знав чи можна вже полегшено видихнути, але постійно пильнувати втомлювався.

— Таке гарне українське вбрання! — промовила дівчина, що сиділа трохи далі від інших. — Воно має знаходитися у музеях та берегтися, як найбільший скарб!

Біля неї було вільне місце, тому Дем’ян підсів поряд.

— Ви давно знайомі? Не запитував у неї як отримала таке автентичне вбрання? Можливо спадок? - запитала одна з дівчат.

— Занадто багато питань, як для незнайомої людини, — перервав хлопчина.

Дівчина здивувалася, а потім посміхнулася. Вона була не набагато старша від нього. Як виявилося що вона студентка-журналістка, яка була у неймовірному захваті від новорічної вистави.

В одну мить студентці спало на думку розпитати у Дем’яна про те, як у його родині святкують новорічні свята.

Довго не роздумуючи хлопчина відповів:

— За три дні до свята ми пишемо листи собі та один одному. Собі можеш написати все що завгодно, бо ніхто не прочитає, всі думки за весь рік. А коли комусь іншому, то зазвичай це побажання радості та успіху в наступному році, — опустивши погляд хлопчина й сумно посміхнувся, — дурна та стара традиція, але все ж є. Інколи навіть допомагає.

— Я хотіла б мати таку, — дівчина поглянула на артистів, — але для цього потрібна родина…

За вікном пролітав лапатий сніг. Проминали густі ліси, замерзлі ріки, а тут було тепло. Аби допомогти журналістці Дем’ян почав вигадувати різні святкові традиції. Хоч деякі й звучали абсурдно — все одно записувала. Лукер’я вже як рідна примостилася поряд з артистами та поки вони співали щедрівки та колядки, всі які тільки знали, розмальовувала їхні музичні інструменти. Люди помітили візерунок на куртці та захотіли собі такі ж.

Пів ночі чулися пісні, вірші, та тихі розмови. Перетелефонувавши всім рідним, пасажири почали потроху лягати спати. Стало тихо, лиш чувся рух потягу. Теплі обійми та холодні завірюхи. Розмалювавши всі інструменти Лукер’я вмостилася поряд з Дем’яном й запитала:

— Ще шкодуєш, що пішов зі мною?

Що відповів — не пам’ятав. За день втомився, тому швидко заснув. Прокинувся через кілька годин, бо розбудила Лукер’я говорячи, що саме зараз час виходити. Пасажирів потяг накрив мирний сон. На жаль, попрощатися з новими знайомими вже не було можливості, бо треба було швидко бігти. Потягнувши сонного Дем’яна, вони вистрибнули з потяга. Знову злякавшись хлопчина прокинувся.

— Ти не розумієш, що я можу так загинути? — вигукнув та дівчина його не слухала.

Перед ними був засніжений пагорб. Дем’яну здавалося, що цього року зима як ніколи сніжна. Зараз він стояв майже по коліна у снігу.

— Невже ти не розумієш? — запитала дівчина повернувшись до нього обличчям.

Хлопчина поглянув навколо, нічого знайомого не побачив. Він однозначно був тут вперше. Поглянувши на дівчину, побачив що вона чи то розгубилася, чи то здивувалася. 

На вулиці було прохолодно, ніс Лукер’ї почервонів та здається вона зараз розплачеться. Тоді Дем’ян точно не знатиме що з нею робити, а зараз, не придумавши нічого іншого, підійшов та замотав пів її обличчя у теплий шарф. Навіть на картині у неї не були такі сумні очі.

Навколо виблискував сніг, майже настав ранок. Зрозумівши це, Лукер’я швидко промовила:

— Ще не все втрачено!

З цими словами вона гайнула вверх пагорбом й  Дем’яну нічого не залишалося як побігти слідом. Аби легше бігти Лукер’я спочатку зняла шарф, потім рукавички, взуття… від босих ніг по снігу розквітали червоні візерунки. Останньою була куртка вахтерки. Пагорбом розлізлися червоні візерунки…

Зупинилася на самій горі. Коли Дем’ян наздогнав її — було вже світло. Настав ранній ранок, а з ним частково пішов сніг. Коли хотів щось сказати, помітив що її обличчя вкрилося такими ж червоними візерунками.

— У мене вже давно немає куди повертатися, — промовила Лукер’я та поглянула на хлопця. — Додому..

Мить Дем’ян вдивлявся у її обличчя, аби зрозуміти чи не жартує. Та перевівши погляд побачив містечко, а перший будинок — дім… його батьківський дім. Весь час вона вела його до рідного дому, там де він має бути.