Лойко Самум - Збірка: "Історії невідомих", Лойко Самум

— Не хочу я повертатися! — вперлася дівчина. — Мене, до речі, звуть Лукер’я.

Хлопчина здивувався. Він ніколи не зустрічав таке рідкісне ім’я, але цього було цілком достатньо, більше він нічого знати не хотів.

— Чому ти не хочеш повертатися? — запитав.

— Бо хочу побачити того хто мене врятував.

Мить подумавши хлопчина зрозумів, що мова йде про — робітника, який знайшов на горищі картину.

— Не вийде. Всі порозїжджалися додому на свята. Тут лише я та вахтерка…

— Чому ти не поїхав? — запитала і після цього почала так розпитувати про родину, що Дем’ян ледь встигав відповідати. 

Відповіді хлопчини Лукер’ю не влаштували:

— Так не можна. Ти маєш святкувати з родиною!

Хлопчина обурився, що йому наказувала дівчина, яка щойно випала з картини, тому повідомив, що немає наміру продовжувати розмову. Перепросивши, він зібрався йти, але почувши відповідь — застиг:

— Відведи мене додому, — сказала вслід дівчина. — Родина має бути разом, чи не так? Це найголовніша традиція.

Заперечити Дем’ян не міг. Така була її думка, отже мав її поважати.

— Де твій дім? — запитав хоч і не хотів допомагати.

— Я не знаю. З того часу, напевне, багато що змінилося, — дівчина розглядала різдвяні витинанки, — та я пам’ятаю дорогу.

Дем’ян не та людина, яка радітиме яким не будь пригодам, але… Опустивши погляд на підлогу побачив візерунок червоним чорнилом там де сиділа дівчина. На її картині теж був схожий орнамент. Він був геть маленький та майже не помітний на темній підлозі. Дивлячись на нього Дем’ян подумав, що та картина це біла кімната без вікон та дверей, а візерунки — намалювала Лукер’я, аби не сумувати.

Зараз дівчина, як мала дитина розглядала сніжинки у вікні, боячись торкнутися скла. Ще нічого не бачивши вона раділа, що змогла вибратись на волю. Вже зненавидівши себе хлопчина погодився відвести її до додому. На радощах Лукер’я різко повернулася й торкнулася рукою скла. За одну мить вікном та навіть підвіконням пішов червоний візерунок.

Дем’ян застиг від захоплення, але не знаючи що робити з візерунком потім — розхвилювався. Якщо не зможе вимити, то матиме проблеми. Зрозумівши, що справа у руках — хутко дістав з кишень свої рукавиці, бо ще мить і дівчина “розфарбує” всю будівлю.

Не заходячи до своєї кімнати Дем’ян потягнув Лукер’ю на вулицю. Дорогою зрозумів, що дівчина занадто легко одягнена, але куртку шукати часу не було. В одну мить у хлопчачій голові промайнула ідея. Все одно вахтерка нікуди не йтиме, отже нічого якщо позичить свій одяг на кілька годин.

Лукер’ї наказав сховатися за колоною та чекати, а сам швидко прошмигнув шафою у кімнатці вахтерки. Пощастило, що її не було на місці. Куртка була темною, довгою й теплою. Залишалося сподіватися, що з нею нічого не станеться.

Тепер потрібно було швидко прошмигнути на вулицю. Довго ховатися Лукер’я не змогла, як тільки-но Дем’ян зайшов до кімнати — вона вийшла розглядаючи новорічні прикраси. Побачивши її хлопець зрозумів, що проблеми лиш починалися.

— Як ми можемо доїхати до твого дому? — запитав на вулиці.

Коли дівчина одягла куртку, зняла рукавиці сказавши, що вони заважали. Тепер одяг оновився прекрасним візерунком і що з ним робити далі? 

Хлопчина сховав обличчя в руки. Він просто хотів до своєї кімнати, а зараз має непотрібні пригоди. Запитав ще раз і дівчина застигла здивовано дивлячись на нього. Перевівши погляд, то вправо, то вліво, різко зірвалася з місця та побігла геть від Дем’яна.

Перед очима минав засніжений парк. Наздогнав Дем’ян дівчину вже далеко від парку, яким гуляв вдень. Від бігу та холодного повітря боліло горло, руки та ніс почервоніли. Лукер’я стояла на крутій кручі та дивилася вдалину.

Одна лиш мить… Хлопчина зупинився за кілька метрів перепочити, як в одну мить дівчина схватила його за руку та потягнула до краю. В інший момент вони удвох вже летять до низу. Дем’янове серце впало у п’яти. Внизу хлопець побачив рейки, якими рухався швидкий потяг. Одна секунда здавалася вічністю, а на обличчі Лукер’ї застигла посмішка.

Більше Дем’ян нічого не пам’ятав, особливо те як опинився всередині вагону. Зі страху ноги не тримали і тому він продовжував сидіти на підлозі, а поряд Лукер’я приховувала сміх. Коли хлопчина хотів насварити, дівчина кивнула в сторону кількох пасажирів, що мирно спали.

— По іншому, просто не встигли б, — промовила дівчина встаючи та впевнено крокуючи вагоном.

Дем’ян вкотре хотів залишити її, але вже просто не міг. Краще буде, якщо ніхто не здогадається що “з нею щось не так”. Тому мовчки попрямував у слід.

— Де ми йдемо? — запитав Дем’ян оминаючи вже не перший вагон.

Спочатку хвилювався, що буде занадто багато уваги до них. Але пасажирів як виявилося було не так вже й багато та й вони вітали телефоном родичів зі святом й обіцяли скоро приїхати. Була одна жіночка, що вже вчетверте перевіряла подарунки та кожного разу смикала через це свого чоловіка, який просто хотів відпочити. Поглянувши на них Дем’ян пригадав свого дядька. Він такий самий байдужий до свят. Чомусь цим вагоном було важко йти. У кожному вбачалися його рідні, за якими виявляється він таємно сумував.