Дроянда - Кохання за сценарієм (але не за її), Дроянда

Вечір був спекотний і поганий для роздумів, але атмосфера в офісі була напружена. Микита сидів на своєму місці, ще до кінця не відпочивши після попередньої роботи над сценарієм, і намагався не думати про майбутнє обіду. Він знав, що знову буде з ними — цією жінкою, цією Жанною, яка завжди приносила з собою емоції, навіть коли її не було в кімнаті.

Жанна з'явилася, коли він вже розкладав документи на столі, намагаючись зосередитися на тому, що робив. Вона була в чорній сукні, яку обрала на сьогодні, з макіяжем, що підкреслював її глибокі зелені очі, і коротким поглядом, що говорив більше, ніж будь-які слова. І знову це було. Вона завжди могла його зачарувати або, як у цей момент, підштовхнути до неймовірних нервових атак.

— Микито, — сказала Жанна, сідаючи навпроти нього. — Ми повинні поговорити.

Він відчув, як його груди стискаються від цього простого, але безжального "ми повинні поговорити". Він не любив цього відчуття, але вже звик. Здавалося, що кожна її фраза була загрозою або незрозумілою неприємною правдою. Він не відповів одразу, просто ковтнув шматочок їжі, намагаючись уникнути її погляду.

— Про що? — Микита спробував виглядати спокійно, хоча його руки вже почали тремтіти.

Жанна посміхнулась — посмішка, що більше нагадувала погрозу, ніж запрошення до спілкування.

— Микито, ти ж розумієш, що між нами не може бути просто так. Ти не можеш бути такий безпечний. І не можеш поводитись так, як хочеш, не враховуючи мене.

Микита підняв голову, і його погляд зустрів її. Це була злість і біль у її очах. Це було більше, ніж просто розмова. Це було щось набагато важливіше.

— Я не розумію, про що ти говориш, — сказав він, не впевнений, чи хоче почути відповідь.

Жанна нахилилася до нього, її обличчя наближалося до його, і він міг відчути, як серце прискорює свій ритм.

— Ти завжди так... мимоволі втягуєш людей у свої ігри, Микито. І я не буду частиною твоєї гри. Між нами нема місця для ігор. Я хочу більше, ніж просто ці миті... ці вечори, коли ти знову намагаєшся утекти від реальності.

Він відчував, як її слова проникають у нього, як натягнута струна, що ось-ось порветься. Він намагався зберігати спокій, але її присутність була надто сильною, і він більше не міг ігнорувати її. Вона була частиною його боротьби.

— Ти справді думаєш, що все так просто? — тихо запитав Микита, але в його голосі звучала невизначеність.

Жанна поглянула на нього, ніби шукаючи якесь підтвердження або вибачення за все, що сталося між ними, і, напевно, навіть більше, ніж це.

— Все не просто, Микито, — сказала вона, намагаючись тримати себе під контролем, але емоції все одно лилися з її очей. — Але це має змінитися. І ти знаєш це. Ти хочеш мати свою свободу? Ти хочеш залишити мене в спокої? Ти повинен розібратися в собі.

Він глибоко вдихнув і відчув, як серце стискається від того, що його власні почуття почали плутатися з її словами. Вони обоє були вперті, але їхні емоції почали вириватися на поверхню, немов вулкан, готовий вибухнути. Він зрозумів, що не може просто залишити це так.

— Я не знаю, що ти хочеш, Жанно, — відповів він, його голос вже звучав більш щиро, ніж він планував.

Вона не відповіла одразу. Її погляд став більш м'яким, і через мить вона повільно відкинула назад свої волосся, як намагаючись повернутись до себе.

— Я не знаю, чого хочу... але я знаю, що це не має бути таким, як зараз. Я не можу зупинити це, але, мабуть, не маю права надіятися, що щось зміниться. Можливо, ми вже заблукали у своїй грі.

Микита глянув на неї, і його серце ледь не розірвалося. Він знав, що між ними була не просто незадоволеність — це була справжня боротьба двох сильних волей, які не могли знайти місця для компромісу.

Того вечора, коли обід уже закінчився, і всі почали розходитись, вони лишилися сидіти в тиші, як два потерпілі.