Olha Alder - Оповідь про самовдосконалення білого лотоса, Olha Alder

— Тут єдиний лаоші — це я.

Лянь Цзе видали білі шати. Тепер він теж був "мертвим".

Секта Зимових Вітрів славилася любов’ю до еволюції неживих предметів. Казали, що причина в лідерові секти, який був настільки холоднокровним, що під час еволюції набув дар льоду, що знищував усе живе — від рослин до людей. Тому в секті не було жодного, хто розвинув би в собі духовне свідомлення, будучи колись живим. Окрім Лянь Цзе.

— Я провів деякий час у секті й зважився на цей крок, — пояснив Чо да Фен, поки вів Лянь Цзе в бік академії. — Але ніхто не знає, що ти розвинув свідомість до людського рівня.

— А? — Лянь Цзе слухав краєм вуха, захоплено розглядаючи довге волосся лаоші, яке навіть не ворухнулося під час ходьби.

— Ти був лотосом, Лянь Цзе. Пам’ятаєш? — з ноткою легкого роздратування в голосі запитав Чо да Фен.

— А звідки ви це знаєте? — усе ще зачаровано запитав він.

— Просто знаю, — ухильно відповів Чо да Фен, ховаючи руки в довгих рукавах.

Лянь Цзе хотів розпитати його докладніше, але лаоші вказав на велике поле, вкрите темно-зеленою травою в інеї.

— Ми прийшли, — лаоші махнув рукавом, і простір огорнула пелена, що розсунулася й лопнула, наче мокра бульбашка.

Перед очима Лянь Цзе постало величне будівля, більше схожа на храм — із загнутими догори краями даху, на яких розмістилися золоті дракони з білими тілами, укритими густим шаром снігу.

Чо да Фен вказав рукою на поле, схоже на те, що тільки-но було на місці академії, але світліше й без снігу:

— Тренувальний полігон, — лаконічно пояснив він. — Якщо ти здатний до духовної еволюції, але постійно провалюєш завдання на концентрацію й спокій, я подумав, що тобі підійдуть бойові мистецтва. Наприклад, меч.

З нізвідки в руці Чо да Фена з’явився довгий вигнутий металевий меч із блискучим лезом.

— Спробуй.

Щойно Лянь Цзе взявся за руків’я, як одразу впустив меч, і той встромився в холодну землю.

Чо да Фен подивився на нього з невимовним сумом.

— Це вкрай погано. Ти зміг розвинути людське тіло й зупинився на цьому?

Лянь Цзе нічого не зрозумів, лише зробив крок назад від меча. Той похитнувся, як небезпечна соломинка, готова впасти йому на ногу.

— Повертаємось, — вирішив Чо да Фен, але цього разу не запропонував йти пішки. Він махнув рукою, прибираючи меч, схопив Лянь Цзе за талію й піднявся високо в повітря.

І хвилини не минуло, як вони опустилися перед ставком, у який не так давно впав Лянь Цзе. Чо да Фен вказав йому на лотоси:

— Зірви одну квітку.

— Я не можу, — глухо промовив Лянь Цзе.

— Значить, терти своє тіло мертвою квіткою ти можеш, а зірвати нову — ні? — Чо да Фен схрестив руки.

Лянь Цзе почервонів, згадавши незручну ситуацію:

— Та квітка вже не говорила зі мною, — зізнався він.

— І як ти можеш заперечувати свою природу лотоса? — лаоші цокнув язиком. — Справжній лотос. Що ж, я дам тобі інші ліки.

Вони знову піднялися в повітря. Цього разу Лянь Цзе встиг зловити кілька крихітних сніжинок язиком, торкнутися пальцем хмарки й розгледіти те, що було внизу.

Академія знову була прихована мильною бульбашкою, але решта простору була зрозумілою: будинки слуг, будинки радників, гуртожитки учнів, сад, ставок, оранжереї, дім лікаря, узлісся, гора, монастир на горі й, нарешті, місце, куди його привів Чо да Фен.

— Це дім лідера секти. Але він не знає, що ти тут. Ходи тихо, — велів лаоші.

— А як ви опинилися в домі лідера секти? — з широко розплющеними очима прошепотів Лянь Цзе.

— Мене запросили навчати адептів. Учені живуть ближче, ніж радники, — відмахнувся лаоші. — Слідуй за мною.

Вони йшли коридорами босоніж, навіть одяг не шарудів. Тихо, мов миші, прослизнули в кімнату, посередині якої стояло величезне ложе з червоною накидкою, на якій був вишитий золотий фенікс.

Лянь Цзе проковтнув слину, коли лаоші вказав йому на ложе.

— Треба сісти, — беземоційно розшифрував Чо да Фен свій жест.

Він підійшов до невисокого столу, витяг звідти маленький оксамитовий мішечок із синьої тканини. Розкривши його, пальцями вибрав якісь суцвіття й трави, перш ніж сховати їх назад.

Коли лаоші підійшов ближче, вздовж хребта Лянь Цзе пробіг холодок.

— Це потрібно з’їсти, — Чо да Фен розкрив долоню, демонструючи кілька блідо-рожевих засохлих квіток і таких же сухих, зелених травинок.

Лянь Цзе раптово похитав головою й відмовився.

— Ти не хочеш стати сильнішим і продовжити еволюцію?

— Навіщо? — звівши брови будиночком, запитав Лянь Цзе.

— Невже у тебе немає мети стати безсмертним? — цього разу здивувався Чо да Фен.

Лянь Цзе, який нещодавно навчився вірити в емоції, здивувався, що в нього ще й повинна бути мета.

— Що це? Що таке "мета"?

— М… — замислився лаоші. — Мета — це те, що змушує тебе жити й продовжувати боротися за свої бажання.

— Але хіба послушник має право мати бажання?

— Стати послушником — теж було бажанням, мотивованим метою. Зазвичай, люди, які відчувають глибоку провину, йдуть у віру, щоб жити відлюдно. Це вид покарання — позбавлення себе бажань. Але сам мотив усе одно має коріння в емоціях.

— Значить, шлях досконалості — це не відмова від емоцій, а вміння їх контролювати?

Чо да Фен кивнув.

— Дякую, учителю! Я цього не розумів, — зізнався Лянь Цзе, поправляючи краї свого одягу й ховаючи босі ноги.

— Але навіщо пану була влада?

— Щоб жити безтурботно, мати статус наближеного до Бога. Або самому стати верховним імператором.

— Але навіщо? — Лянь Цзе все ще не розумів.

Чо Да Фен знітився, але раптом відповів:

— Щоб змусити плакати всіх, хто в нього не вірив. Щоб усі ті, хто його не слухав, почули його голос. Щоб вести їх туди, куди він хоче. Це називається статус. Статус, який народився з образи. Ось і все. Це ниці бажання, які він визнав. І які викорінив.