Olha Alder - Оповідь про самовдосконалення білого лотоса, Olha Alder

А вночі він розплакався. Уроки лаоші були настільки хорошими, що Лянь Цзе не хотів із ним розлучатися.

Вперше після того, як Лянь Цзе став людиною, він відчув всередині тіла порожнечу. Ніби він став квіткою з порожнистим стеблом, і солона вода безжально просочувалася в його тіло, впиваючись солоними голками болю.

Він вчепився в тонку ковдру на ліжку й стиснув кулаки, відчуваючи, як власні нігті впиваються в м’які долоні навіть через тонку тканину.

Відчуття безнадії стиснуло його серце, змушуючи до крові прикушувати губу. Це було дивне, надто живе почуття, що билося, як маленький пухнастий звір, об колючі стінки клітки з шипами, які ранять шкіру. Таким стало його серце.

І майже через рік після перетворення на людину Лянь Цзе вперше видав голос і закричав уголос.

Товсті стіни храму не пропускали жодного звуку, і ніхто не знав, що комусь потрібна допомога. Лянь Цзе відчув себе таким нікчемним і жалюгідним, нікому не потрібним.

І тоді він увірував. Він увірував у те, що світ не розглядає окремі елементи — важливою є вся картина. І тепер Лянь Цзе почав розуміти, що таке біль. Мабуть, перенести душевні муки було найважче. Він уп’явся зубами в долоню і плакав, аж доки не прокусив шкіру. Йому здавалося, що так у нього буде хоча б причина страждати.

Це відчуття виникло несподівано і так само несподівано минуло, коли він знепритомнів від утоми. З важким і сповненим смутку серцем, із обличчям, залитим сльозами, він упав на постіль, поринаючи в сон, сповнений гарячкових спогадів.

Картини пережитих днів кружляли-кружляли в його розпаленій уяві разом зі сніжинками, що осідали на віях. І вранці Лянь Цзе не міг пригадати жодного сну.

Хитко піднявшись із ліжка й натягнувши одяг, він відчинив двері. Сонний, він кліпнув очима, зробив крок уперед і провалився в порожнечу. Вух!

Його падіння було мокрим.

Лянь Цзе навіть не встиг злякатися. Він просто рухнув униз і тут же розсік ногами воду, занурюючись усе глибше, поки його спина не торкнулася дна. Відчуття нестачі повітря стиснуло йому горло і легені, він став відчайдушно гребти нагору.

Чиїсь сильні руки схопили його за лікті й різко витягли з води. Лянь Цзе виплюнув воду й втупився в чиїсь злі очі. Вода стікала по обличчю незнайомця — мабуть, це була та сама вода, якою його облив Лянь Цзе.

— Кха-кха... — тихо відкашлявся він.

Чоловік відпустив Лянь Цзе, дозволяючи йому знову впасти на спину й захлинутися водою. На щастя, це був лише невеликий ставок, схожий на той, де він колись ріс, будучи лотосом. Навіть глибина була такою ж. Тут неможливо було потонути, і незнайомець це чудово розумів.

Лянь Цзе виринув і, згорбившись, сів:

— Лаоші... — з повагою прошепотів він хрипким голосом, звертаючись до незнайомця в білому традиційному одязі, який схрестив руки на грудях і дивився на нього строгим, пронизливим поглядом. — А де я?

— Ти помер. — Пролунав безжальний у відповідь.

— А... — протягнув Лянь Цзе. — Тоді ви теж?

Незнайомець фиркнув і переступив через край ставка:

— Це був жарт, — роздратовано сказав він. — Це духовний світ. Земля секти Зимових Вітрів.

— Академія? — швидко згадав Лянь Цзе. Його лаоші часто згадував секти й те, що потрапити до них можна лише, досягнувши певного просвітлення або отримавши покровительство. На останнє він, звісно, не сподівався.

— Можна й так сказати. — Незнайомий лаоші замочив лише поділ одягу й рукави, на відміну від Лянь Цзе, який був повністю мокрим.

Лянь Цзе незграбно спробував піднятися, але м’який мул під ногами ковзав, не даючи йому встати. Лаоші стояв, немов кам’яна статуя, — навіть не намагаючись допомогти.

— Кожен має пройти свій шлях. Ми не можемо втручатися в процеси, — байдуже сказав він.

— Але ж ви щойно витягли мене з води... — скривджено вимовив Лянь Цзе, зупинившись за крок до прохання про допомогу.

— Ти падав із неба. Я розгубився. — На його холодному обличчі вперше промайнула емоція. І якби Лянь Цзе був людиною довше, він би точно помітив симптоми паніки: крапельки поту вздовж лінії росту волосся й бігаючий погляд, що невпевнено озирається навколо. Але незнайомий лаоші швидко взяв себе в руки. — Я відведу тебе в купальні, після чого ти зустрінешся зі старійшиною секти.

У купальні панував густий, розпечений пар. Лянь Цзе одразу стало душно, він відтягнув край коміра, дозволяючи теплому повітрю ковзнути по тілу вниз.

— Я залишу тебе самого. Це цілющі трави — використовуй їх помірно. Вони для пана, — пробурчав незнайомий лаоші й покинув кімнату.

Лянь Цзе скинув одяг і ступив на першу сходинку ванного чанa. Йому здалося, що вода має сотні крихітних ручок, які торкнулися його оголеної шкіри, лагідно запрошуючи спуститися глибше.

Ведений приємними відчуттями, Лянь Цзе зайшов далі й зупинився на середині чанa. Тут було глибоко — по саму грудну клітку. Він із подивом закрутився навколо своєї осі, захоплено спостерігаючи за прозорими бульбашками, що з’являлися на поверхні води, аж поки не побачив зів’ялий квіток лотоса, нікуди більше не придатний.

Він узяв його в руки, відчувши незвичайну жорсткість текстури, і потер ним під пахвою.

— Кхм! — голосно пролунало ззаду.

Лянь Цзе послизнувся й знову впав у воду. Цього дня його накрили страхи. Невідома сила потягнула його вгору, поставила рівно і продовжувала утримувати.

До дверного одвірка прихилилася струнка й висока постать у білому, точнісінько схожа на його вчителя Чо Да Фена.

— Лаоші! — радісно вигукнув Лянь Цзе, протерши очі. — Ви теж померли?

— Я в білому, ти в білому. Значить, ми мертві, — спокійно відповів лаоші. — Але хто тобі розповів цей жарт? — Він і пальцем не поворухнув, та Лянь Цзе відчував, як нитки енергії, що тяглися від лаоші, тримали його вертикально, не даючи впасти.

— Незнайомий мені лаоші, — щиро відповів Лянь Цзе.

Чо Да Фен поморщився: