Олександра Гаріс - Тіні забутих сторінок , Олександра Гаріс

Веліна тримала книгу в руках, її серце билося так, наче на кожен удар вона все глибше потопала в темряві. Вона підняла книгу, і її пальці міцно стиснули її корінець. З кожною секундою, здавалось, книга ставала все важчою і холоднішою, неначе намагалася витягнути всю її енергію.

Без вагань вона кинула книгу у вогонь. Полум’я миттєво охопило її, але замість того, щоб зникнути, книга вибухнула пульсуючим світлом. Все навколо затремтіло, земля під ногами почала рухатися, а полум’я стало темнішим, перетворюючись на щось, що сягало вгору, поглинаючи навколишній світ.

І раптом, Веліна опинилася в іншому місці. Навколо була темна пустеля, з хмарами, що затуляли місяць, і жодної живої істоти, окрім того, хто стояв перед нею. Це був Дезмонд.

Він мав вигляд, що відразу привертав до себе увагу — високий, 178 см, з ідеально гладкою шкірою, його зелені очі світилися, мов трава під світлом місяця. У нього була така краса, що вона викликала як захоплення, так і тривогу.

— Ти нарешті прийшла, — його голос був м’яким, але впевненим. — Я давно чекав на тебе, Веліно.

Веліна здивовано поглянула на нього. Її серце билося сильніше, але вона не могла забути про те, що її оточувало. Її зріст 160 см, і на фоні цієї високої, темної постаті вона почувалася зовсім маленькою, майже як Дюймовочка.

— Хто ти? — її голос був різким і трохи сполоханим.

— Я — Дезмонд, — відповів він, наближаючись. — Я тут, щоб допомогти тобі знайти правильний шлях. Я знаю, що тобі не вистачає підтримки, але разом ми можемо змінити все.

Вона відчула, як його слова, як невидимий магніт, тягнуть її. Її серце все ще билося швидше, і вона зрозуміла, що потяг до нього був не тільки візуальний, а й емоційний. Вона не була наївною, і це вона добре усвідомлювала, але його присутність почала змушувати її сумніватися.

— Що саме ти хочеш? — запитала вона, зберігаючи відстань.

— Я хочу, щоб ти розкрила свою справжню силу, Веліно, — його очі світилися ще яскравіше. — Ти здатна змінити цей світ, і я можу допомогти тобі. У тебе є все для того, щоб стати великою.

Його слова лунали в її голові, і на якусь мить Веліна почала вірити в те, що вона дійсно має силу. Вона поглядала на його обличчя, на його зачаровані очі, і серце відчувало, як вона наближається до межі.

— Я можу дати тобі усе, — продовжував він, підійшовши ближче. — Ти не одна, Веліно. Ми разом здолаємо все, що стоїть на твоєму шляху.

У її душі спалахнуло бажання, але водночас щось всередині кричало, що щось не так. І в цей момент вона почула знайомий голос.

— Еві, не слухай його! — прошепотів голос, наповнений тривогою.

Вона повернула голову і побачила Еліаса. Він стояв на фоні темряви, його темні очі повні занепокоєння, а його високий зріст (приблизно 186см) робив її ще більш крихкою поруч з ним. Вона могла бачити, як він переживає за неї.

— Ти повинна бути обережною, — сказав він з серйозним виразом обличчя. — Це пастка, він не той, ким здається.

Дезмонд розсміявся, і в його сміху звучала легка зловісність.

— Не слухай його, — сказав він м’яко. — Він лише хоче тримати тебе в тіні, але я можу дати тобі свободу.

Еліас зробив кілька кроків вперед і підняв руку, немов захищаючи її від цього тяжкого вибору.

— Я хочу тобі допомогти, Еві, — сказав він, розуміючи, що це може бути останній шанс. — Але ти повинна довіритися мені. Ти не розумієш, що він тобі не допоможе. Я не хочу втратити тебе.

Веліна поглянула на нього, її серце розривалося між двома виборами. Дезмонд пропонував їй свободу, силу, але щось у його погляді, у його словах, підказувало, що це була тільки пастка. Вона підняла голову і поглянула на Еліаса, його очі були повні щирого страху за неї.

— Вибір твій, Веліно, — мовив він, обережно наближаючись.

І в ту мить вона зрозуміла. Вона знову обрала його.

— Я не дозволю тобі мною маніпулювати — тихо прошепотіла вона Дезмонду, її серце було наповнене рішучістю.

І темрява розсіялася, залишаючи її знову на тому ж місці, де почався її вибір. Вона повернулася до Еліаса, відчуваючи, як тягар з її плечей потроху зникає.