Андрій Галушка - У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

в разі їхнього виклику місцевим начальством та за умови бездоганної служби. Поліцейським чиновникам замість відсоткової надбавки вводилися грошові підмоги. Саме ці приїжджі чиновники ставали власниками казенних земельних ділянок, адже до участі в торгах вони допускалися на пільгових умовах, отриманих від російської адміністрації. На знак нагороди за службу при сплаті вартості землі їм дозволено було користуватися розстрочкою на 20 і 22 роки, а деякі з них звільнялися навіть від сплати кріпосного мита. За підрахунками відомого статиста й економіста Тихона Осадчого ця соціальна категорія впродовж десятиріччя (1877—1887) збільшила площі своїх землеволодінь: у Київській губерній в 4 рази, у Подільській — у 3, а у Волинській — у 2,5. Натомість польські дворяни дев’яти західних губерній не мали права на позику в Державному дворянському земельному банку.

На тлі імперських проектів чиновництво намагалося використати ситуацію з матеріальним стимулюванням служби найперше у власних інтересах. При запровадженні значніших пільг у Царстві Польському більшість із них тут же переїздила із Південно-Західного краю до Польщі. Місцева вища адміністрація змушена була просити верховну владу поширити хоча б частину тих привілеїв, що їх мали чиновники в Польській державі, на чиновників Правобережної України. «Положением об особых преимуществах гражданской службы в отдаленных местностях, а также губерниях западных и Царстве Польском» 1886 р., встановлювалася система стимулів для чиновників у західному регіоні імперії. Суттєво переглядалися принципи їхнього комплектування та матеріального забезпечення, внаслідок чого чиновникам із внутрішніх російських губерній, які переїжджали на службу до західних, запроваджувалися різноманітні й досить істотні пільги. На державну службу могли ставати особи, які в інших губерніях не мали на неї права (іноземці, купці, особисті почесні громадяни, міщани, вихідці з податних станів) та ті, котрі не мали табельного чину до 8 класу. Скорочувався термін служби для отримання чинів, орденів, зберігалися прогонні, одноразові допомоги, повні оклади для отримання пенсії та відсоткові надбавки до жалування. Останні, з огляду на їхні розміри, вимагають деталізації.

Чиновники духовних консисторій православного віросповідання, губернаторських канцелярій, міських і повітових політ цейських управлінь, міської і повітової поліції, а також учителі парафіяльних шкіл отримували 50 % до жалування. Чиновникам 14—8 класів, котрі служили в губернських правліннях, приказах громадської опіки, комісіях народного продовольства, пошті, казенних палатах, повітовому казначействі, управлінні державних маєтностей, контрольних палатах, духовно-навчальних закладах та в канцелярії попечителя навчального округу, а також навчальних закладах Міністерства народної освіти і дирекціях народних училищ; наглядачам та вчителям повітових і міських училищ трьох правобережних губерній; повітовим лікарям, землемірам і чиновникам Міністерства сполучень (крім інженерів) держава встановлювала 20 %-ву надбавку. Оскільки вимоги цього положення поширювалися й на вихідців із малоросійських губерній, то вони найперше скористалися ним і суттєво потіснили правобережну шляхту на державних посадах. Тим паче, що їхні (хай і невеликі) маєтки розташовувалися поруч і ними можна було управляти, отримуючи короткотривалі відпустки на службі.

У боротьбі за русифікацію Правобережжя малоросійське чиновництво йшло в ногу з урядовою політикою, а щоб воно не вибивалося з шеренги, то верховна влада мобілізувала присягу на вірну службу імператорові. І хоча кожна особа по-різному, залежно від часу, обставин, політичного настрою, моральних переконань, розцінювала значущість присяги, проте більшість її дотримувалася. Її текст укладався так, щоб відповідно впливати на того, хто її складав, вимагаючи від нього відданості та ретельності, адже недаремно служба імператорові та його дому пов’язувалася зі службою батьківщині та Богові. О. Ф. Кістяківський, професор права Київського університету вважав, що він не має морального права порушувати присягу і зобов’язаний служити «не только за страх, но и за совесть». Тож присягу верховна влада використовувала як дієвий, символічний засіб, за допомогою якого впливала на формування бюрократичного апарату, вимагаючи від нього чіткої служби, ділових якостей, збереження державної таємниці. Сформована в такий спосіб бюрократія довше, ніж інші прошарки суспільства, залишалася вірною нормам традиційної політичної культури, для якої сутність служби зводилася до інтересів монарха, а не суспільства.

Така чи подібна до такої ситуація складалася в Російській імперії, у якій український простір зайняв там цілком відчутний сегмент державного життя. Малоросійське дворянство отримало від російської влади підтвердження своїх привілеїв і сприймало інституції російської влади та користувалося ними, як власними. Більше того, воно час від часу використовувало імперські амбіції Росії для задоволення власних потреб. Тож коли постало питання формування модерної нації, малоросійській еліті довелося долати надзвичайні обставини. Увібрані російською державною машиною, вони наче розчинилися і загубилися в ній, бо, починаючи з Олександра І, коли створювалася університетська мережа для формування освіченого бюрократичного апарату, українці широко користалися цим. А оскільки і навчання, і підручники, і державне життя проходило російською мовою, то вони через освіту й культуру асимілювалися, втрачаючи найпершу ознаку нації — її мову, яка перестала розвиватися. З переходом козацької старшини на російську державну службу почалася, мовна асиміляція, внаслідок якої на задній план відтіснялась рідна мова, що втрачала динаміку розвитку, консервуючись переважно у народній творчості та сільському побуті, функціонуючи для хатнього вжитку. Не стаючи мовою навчання, науки, виховання, культури, державного життя, вона занепадала і відсувалась на задвірки.

Українофільство та окреслення нації

Процес оновлення Росії після миколаївської епохи сприяв появі громадської течії, відомої як українофільський рух, учасники якого не захотіли розчинитися в імперському морі Росії. Західні інтелектуальні течії, зокрема захопливі ідеї німецького філософа Йогана Гердера з його переконаннями про непересічну цінність народної самобутньої культури, спонукали звернутися до її джерел і по-новому зрозуміти її. Зберігаючи та оберігаючи народну традицію, українофіли клали її в основу нової концептуальної ідеї про українство. Їм довелося в надзвичайно несприятливих політичних умовах конструювати історичну пам’ять, проводячи історичні дослідження, створювати українську мову та літературу й одночасно... перебувати на державній службі в Російській імперії.

Аби виокремити український етнос з-поміж інших, необхідно було окреслити його чіткими, як зовнішніми, так і внутрішніми, ознаками та властивостями. Найперше — укласти карти, щоб цілком наочно побачити територіальний простір його розселення, рід занять. А щоб стверджувати, що це один народ, слід було довести, що йому притаманна та сама мова, виконання тих самих пісень, належність до тієї самої обрядової культури. Зафіксовані на папері та видані тексти пісень, переказів, загадок переконливо свідчили на користь їхнього спільного українського походження. Щоб повернути мову в русло розвитку, аби вона стала інструментом написання різнопланових за жанром художніх літературних текстів, наукової діяльності, слід було внормувати передання звуків літерами, укласти інші правила мови, збагатити інтелектуальними термінами, словниками тощо. Мова мала стати засобом єднанням нації; слід було вирішити питання здобуття освіти, хоча б