Галя Аккерман - Безсмертний полк. Священна війна Путіна

ніколи не віддавати ані п’яді земель, уже завойованих в ім’я тріумфу православ’я. Олександр Пушкін (1799–1837), національний поет, чиє ім’я священне для росіян, відповів на заклики підтримати польських повстанців, які лунали тоді майже в усій Європі, віршем «Наклепникам Росії» (1831 р.). Він погрожував тим, хто закликав підтримувати поляків, лихою долею, бо, якщо вони перейдуть до дій, усі росіяни, від фінських скель аж до китайських кордонів, підіймуться, вимахуючи сяйливою крицею зброї. Тут важко не подумати про теперішню російсько-українську війну...

Трохи згодом ці почуття кристалізувалися в тезах слов’янофілів — мислителів, журналістів та письменників, які абсолютно несхитно вірили у фундаментальну відмінність між Росією і Заходом та в своєрідність російського шляху: якщо Росія йтиме за своїм покликанням, стверджували вони, то зможе поширити православну істину на європейські народи, які скотилися до єресі та атеїзму. Зокрема Олексій Хом’яков (1804–1860), один із засновників цієї течії, вважав, що християнство з його заповіддю любові знайшло свій досконалий вияв у православ’ї. Саме цей своєрідний російський шлях правитиме за моральну основу великої всесвітньої ролі, яка судилася Росії: посприяти відродженню всіх західних народів, які йдуть до загибелі внаслідок «збочень» католицизму і протестантства та їхньої суто раціоналістичної системи освіти.

Федір Достоєвський (1821–1881) поглибив ці ідеї. Якщо вірити йому, людство, зокрема Західний світ, іде до загибелі, і саме Росії та російському народові Господь доручив турботу врятувати його. В духовному аспекті російський світ набагато вищий від європейського. Тож саме російському народові припадає завдання нести всьому людству світло, створити братський і вічний союз народів. Ось що писав письменник 1877 року у своєму щоденнику:

«Бо це наш народ несе в собі нове слово, це в ньому народилася ідея загального союзу людства завдяки свободі та любові, а не приписам та гільйотині»[6].

Уявлення про вищість, притаманне російському народові, що міг би становити взірець для всього світу, було властиве не тільки самим слов’янофілам та іншим націоналістичним і традиціоналістичним колам. Революційний вільнодумець Олександр Герцен (1812–1870), якого підносив совєтський режим, був переконаний, що німецьке культурне та економічне домінування поступиться слов’янському: унікальна в своєму роді форма — російська община (за доби кріпацтва це слово означало селянську громаду, яка колективно керувала повсякденним життям села, розподіляла завдання й відповідала за виплату чиншу землевласникові) — дасть змогу Росії перегнати Європу на шляху, який веде до соціалізму, проминувши стадію капіталізму. Герцен по-своєму теж проповідував месіанську ідею: Росія — носій майбутнього людства.

Навіть найрадикальніші інтелектуали-західники (опоненти слов’янофілів), які, дотримуючись традиції Петра I, стверджували, що Росія має надолужити своє відставання від Заходу, мріяли про майбутню вищість і пишноту російського народу. Революційний літературний критик Віссаріон Бєлінський (1811–1848), пишучи 1840 року, мріяв, якою стане Росія через сто років:

«Ми заздримо нашим внукам і правнукам, яким судилося бачити Росію 1940 року, що стоятиме на чолі цивілізованого світу, даватиме закони і науці, й мистецтву і прийматиме святобливу данину поваги від усього освіченого людства»[7].

Читаючи видатних російських письменників XIX ст., стає очевидним, що недовіру до Заходу, недовіру, яка може доходити аж до ненависті, поділяли і слов’янофіли, і західники. На думку Миколи Гоголя (1809–1852), Франція (а за нею вся Європа) —

«щось бліде, недосконале — легкий водевіль, який вона сама й породила. Не спочила на ній велично-статечна ідея. Всюди натяки на думки і немає самих думок... усе незакінчене... вся нація — блискуча віньєтка, а не картина великого майстра»[8].

А що казати про Достоєвського? 1868 року, лише через кілька літ після скасування кріпацтва в Росії, він написав зі Швейцарії одному приятелеві:

«У Швейцарії — партії і ненастанна гризня, пауперизм, страшенна пересічність в усьому; тутешній робітник не вартий мізинця нашого: смішно дивитися і слухати. Звичаї дикі: о, якби ви знали, що вони вважають за добре і що за погане. Ницість розвитку: яке пияцтво, яке злодійство, яке дрібне шахрайство, що ввійшло в закон у торгівлі... А ми... пережили безкінечність страждань... не втратили російської думки, яка оновить світ... Наш народ незмірно вищий, шляхетніший, чесніший, наївніший, здібніший і сповнений іншої, найвищої християнської думки, якої не розуміє Європа з її дохлим католицизмом і лютеранством, яке безглуздо суперечить саме собі...»

А ось іще:

«Найгірше — це їхній бруд. Киргиз у своїй юрті живе чистіше (і тут у Женеві)... Я ненавиджу європейців ще далі від останньої межі!»[9]

Але, безперечно, не вся російська інтелігенція була жертвою такої екзальтації. Скажімо, Іван Тургенєв (1818–1883), що значну частину свого життя прожив у Франції, завжди намагався налагодити мости між російською і європейською культурами: зокрема брав участь у славетних паризьких літературних обідах, де збиралися Ґюстав Флобер, Еміль Золя, Едмон де Ґонкур і Альфонс Доде. Протягом «Срібного віку», періоду неймовірного культурного багатства, який тривав наприкінці XIX ст. — на початку XX ст., багато письменників, поетів, митців, музикантів усотали західну культуру, а дехто навіть світову, як-от видатний російський поет і великий дослідник Африки Микола Гумільов (1886–1921), розстріляний більшовиками.

Проте ми змушені визнати, що освічені представники Росії найчастіше сприймали свою бідну, відсталу й пригноблену країну з її самодержавним режимом і поміщиками-паразитами як типового персонажа російських казок: дурника, що вилежується на печі все своє життя аж до миті, коли треба діяти, щоб урятувати Батьківщину або здійснити подвиг, і це завдання він виконує з дивовижною вправністю. Кожна російська дитина засвоїла образ цього бовдура-нероби, наділеного, проте, незвичайною потенційною енергією, а інколи й мудрістю; він діє, немов під впливом чарів, тільки тоді, коли вимагають невблаганні обставини.

Месіанська ідея про покликання російського народу вести людство до якогось «чудового» майбутнього завдяки тріумфу православ’я та військовій могутності проіснувала кілька сторіч аж до кінця царського режиму. Цю месіанську пристрасть поділяли певною мірою і російські революціонери, дарма що їхня месіанська ідея, натхнена працями Карла Маркса і Петра Лаврова, мала інший характер.

Розділ II

КОМУНІСТИЧНА РОСІЯ, АБО Ж АВАНГАРД ЛЮДСТВА

Згідно з марксистською доктриною комунізм — неминуче майбутнє всього людства. Після більшовицького перевороту 1917 року Росія опинилася в авангарді людства. Комуністична месіанська ідея замінила ідею «Святої Русі».

На початку XX ст. російська інтелігенція, перебуваючи під впливом революційних (марксистських і немарксистських), а також інших духовних і традиціоналістичних течій, — вже не кажучи про велику творчу енергію, про яку я згадувала