Галя Аккерман - Безсмертний полк. Священна війна Путіна

У книжці відомої французької публіцистки (н. 1948) розкрито джерела російського націоналізму, пояснено його спрямовану проти всього людства агресивну сутність (адже, якщо перефразувати відомі слова Путіна, «нам потрібний такий світ, де буде тільки Росія»), викрито злочинний характер російського так званого патріотичного виховання, яке полягає в мілітаризації всього суспільства і перетворення дітей у запрограмовані автомати для вбивства.
Ця книжка — могутня пересторога всьому людству і надто вже актуальна для нас, бо ми — перший об’єкт у розбудові «русского мира», яку російські агресори в українській шкурі приховують балачками про «мир».

Галя Аккерман

БЕЗСМЕРТНИЙ ПОЛК

Священна війна Путіна

ВСТУП

9 травня 2018 року. Через сімдесят три роки після кінця Другої світової війни, яку в Росії називають Великою Вітчизняною, на Червоній площі готують військовий парад. Незліченні підрозділи різних родів військ шикуються до маршу. Володимир Путін серед гурту своїх генералів стоїть на трибуні. Лунає пісня композитора Александрова «Священна війна», складена на самому початку нападу нацистів на СССР наприкінці червня 1941 року, пісня лунає з незліченних телевізорів, увімкнених в усій величезній країні. Грають тільки музику, врочисту та грізну, проте слова, які супроводять її, знають усі росіяни:

Вставай, страна огромная,

Вставай на смертный бой

С фашистской силой тёмною,

С проклятою ордой.

Пусть ярость благородная

Вскипает, как волна, —

Идёт война народная,

Священная война!

Как два различных полюса,

Во всём враждебны мы.

За свет и мир мы боремся,

Они — за царство тьмы.

Володимир Путін бере слово. Наголошує на подвигу совєтських військ і говорить про «нове покоління переможців», які за кілька митей пройдуть тут маршем перед очима російського народу. Не слід забувати, каже він, що давні біси егоїзму й досі присутні у світі. Награють мелодію гімну Совєтського Союзу, що став тепер гімном нової Росії. Його слова двічі змінювали протягом минулих десятиліть, але кожна совєтська людина, кожен росіянин і зокрема кожен ветеран пам’ятають первісний текст:

Союз нерушимый республик свободных

Сплотила навеки Великая Русь.

Да здравствует созданный волей народов

Единый, могучий Советский Союз!

Славься, Отечество наше свободное,

Дружбы народов надёжный оплот!

Знамя советское, знамя народное

Пусть от победы к победе ведёт!

Сквозь грозы сияло нам солнце свободы,

И Ленин великий нам путь озарил:

Нас вырастил Сталин — на верность народу,

На труд и на подвиги нас вдохновил!

Починається парад. Військові з застиглими усмішками ступають гусячою ходою, заповнюють гігантську площу рівнесенькими рядами, як у Північній Кореї, на лацканах їхніх кітелів видніють чорно-жовтогарячі георгіївські стрічки, на таких стрічках спершу носили царський орден Святого Георгія. Ці стрічки набули поширення під час Першої світової війни, а тепер стали найголовнішим патріотичним символом. У перших лавах військових марширують курсанти Севастопольського військово-морського училища, яке міститься в окупованому і анексованому Криму, приєднаному тепер до Російської Федерації.

Лунають одна за одною патріотичні пісні. На площу виїжджають танки, що теж рухаються досконалими рядами. Потім звучить музика легендарної «Катюші», тепер уже їдуть ракетні пускові установки, диктор вихваляє могутність і незрівнянну ударну силу ракет, за ними показалися величезні системи протиповітряної оборони і панцерники зі спеціальними військами, готовими виконати свій обов’язок за байдуже яких кліматичних умов, і т. ін. Нарешті настає черга військово-повітряного параду: вальсу бойових гелікоптерів і літаків у супроводі «Маршу сталінської авіації», складеного 1931 року. Тут теж звучить тільки музика. Але хто серед совєтських людей, хто серед росіян не знає його слів?

Мы рождены, чтоб сказку сделать былью,

Преодолеть пространство и простор,

Нам разум дал стальные руки-крылья,

А вместо сердца — пламенный мотор.

Парад, що відбувається на Червоній площі, не унікальний, військові паради, звичайно, скромніші, але досить разючі, відбуваються в Санкт-Петербурзі й Хабаровську, у Воронежі та Єкатеринбурзі, Калінінграді та Курську — в усій Росії. А також, зрозуміла річ, у Грозному в Чечні та в усьому Криму: Сімферополі, Севастополі й Керчі. І в самопроголошеній «Донецькій республіці», яку з допомогою Росії утримують проросійські сепаратисти, на центральній площі Донецька перед пам’ятником Леніну, що стоїть незворушний.

Нагадаймо, військові паради на честь Перемоги[1] не були в СССР звичайною річчю. Перший парад відбувся 24 червня 1945 року за наказом Сталіна, наступний — через двадцять років, 1965-го. Потім довелося чекати 1985 року, коли парадом відзначили 40-річчя Перемоги. Тільки після 1995-го — на 50-річчя — ця подія стала щорічною, а з 2008 року почали демонструвати військову техніку. Одне слово, що далі від самої події, то більш помпезними і мілітаризованими стають святкування.

Лишається з’ясувати навіщо. Навіщо ці запаморочливі паради під ритми патріотичної совєтської, а то й суто сталінської музики? Навіщо така демонстрація військової могутності, тоді як святкують кінець Другої світової війни, що забрала життя від 26 до 27 мільйонів совєтських громадян? Навіщо Путін говорить про «нове покоління переможців»? Переможців над ким?

Інші запитання тривожать ще більше. Адже вже кілька років кульмінаційним пунктом святкування Великої Перемоги є не військовий парад, а цивільна хода під назвою «Безсмертний полк».

2018 року в Москві в цій ході взяло участь понад мільйон осіб, вона перетнула частину міста і дійшла аж до Червоної площі. На телеекранах видно чорні від люду широкі вулиці. Здалеку можна було б сказати, ніби це релігійна процесія. Проте замість ікон люди несли збільшені фотографії своїх предків: батьків-матерів, дідів і бабусь, прадідів і прабабусь, які брали участь у Другій світовій війні, багато хто з них і загинув на тій війні. Хоч ким вони були — солдатами і офіцерами, партизанами, підпільниками, працівниками тилу, військовополоненими, ленінградськими блокадниками, воєнними сиротами, — їх цього дня вшановують нащадки. Серед них дуже багато тих, хто, як і військові, почепив георгіївську стрічку.

З 2015 року Володимир Путін щороку йде в першому ряду цієї процесії, несучи портрет свого пораненого в бою батька. 2018 року в усій Росії участь у цій ході взяло приблизно 10 млн осіб. Але це ще не все, така хода відбулася десь у 80 країнах усього світу, всюди, де є російська громада. У Філадельфії і Торонто, Кельні та Мадриді, в Азії і Африці, в Латинській Америці й навіть в Антарктиці. У Парижі хода з кількасот осіб пройшла від Сталінградської площі до цвинтаря Пер-Лашез. Інші процесії відбулися в Страсбурзі, Монпельє, Ліоні, Марселі, Ніці, Безьє, Меці та Фрежусі.

За совєтської доби масові демонстрації відбувалися регулярно двічі на рік: з нагоди 1 травня, свята трудящих, і 7 листопада, річниці Жовтневої революції. В них брали участь мільйони людей. Але ніхто не йшов із власної волі. Кожен завод, кожне підприємство, кожен колгосп чи університет мав організувати «свою» колону, а комуністичні та комсомольські керівники дбали про виконання розписаних квот. Коли вже потрапив до списку, потрібна була якась