Галя Аккерман - Безсмертний полк. Священна війна Путіна

пряма демократія, своїх проводирів воно обирало на загальних зборах. Найвищим у військовій ієрархії був гетьман. Після приєднання до Москви Східна Україна, якою керував гетьман, мало-помалу була асимільована російською державою. Гетьманат остаточно скасували 1764 року. Катерина II (1729–1796) завершила адміністративну асиміляцію, а 1783 року поширила кріпацтво на більшу частину України. Як пояснює Ален Безансон[4], починаючи з царювання Петра I (1672–1725), тема «Святої Русі» зникла, відродившись тільки в XIX ст. Росія змінила назву й називалася відтоді Російською імперією, Петро I офіційно став «імператором усієї Русі». Це була зміна парадигми: полишивши релігійний месіанізм, Петро I прагнув збудувати раціональну модель монархії. Але це не заважало йому далі провадити політику територіальних завоювань.

Північна війна, яка відкрила країні доступ до Балтійського моря, давши змогу збудувати Санкт-Петербург, а також завоювання нових територій у Сибіру та на Далекому Сході стерли з народної пам’яті поразки, яких зазнав цей монарх, водночас і освічений, і вкрай жорстокий, що модернізував Росію ударами довбні, всякчас зміцнюючи самодержавну владу й суворо контролюючи духівництво країни. Наприкінці його царювання Російська імперія вже мала площу понад 15 млн км2. На думку Безансона, територія Росії, величезна й тоді, стала головною цінністю, яку влада пропонувала російському народові. Йдеться про світське месіанство, яке не має паралелей в історії.

Довелося чекати аж Жовтневої революції 1917 року, щоб територіальна експансія імперії припинилася. В XIX ст. Росія колонізувала поміж іншими територіями Крим, Кавказ і Середню Азію, збільшила свої землі на Крайній Півночі й Далекому Сході. На початку XX ст. російська територія вже мала площу приблизно 22 млн км2. Проте завоювання нових територій і далі становило важливий мотив вступу у війну. Саме тому в Першій світовій війні Росія воювала на боці Великобританії і Франції з думкою завоювати зокрема Західну Україну, що становила тоді частину Австро-Угорщини, протоки Босфор і Дарданелли, а також Стамбул, що для росіян і досі зберігає священну назву Константинополя. Ще одна мета, не менш важлива, полягала в зміцненні російського панування над слов’янськими народами, зокрема на Балканах.

Дивна річ, цю разючу експансію в Росії ніколи не вважали за колонізацію, а трактували як природний процес. Як стверджує Безансон, ішлося не про завоювання, а про «возз’єднання»: спершу власне російських земель, потім православних земель і, нарешті, всіх земель, яким судилося стати частиною Російської імперії. Згідно з офіційною доктриною ту експансіоністську політику виправдовували не так як засіб необхідного захисту від «ворога», хоч хто ним був, чи як спосіб поширення православ’я, а як любов Росії до нових територій, що виявлялась у лагідній асиміляції, яка йшла на користь завойованим народам. Слід зазирнути в підручники історії кількох із тих народів після розпаду СССР: в усіх пишуть про імперіалізм, спершу російський, а потім совєтський!

Саме отак «Свята Русь» і сприйняття Москви як «Третього Риму», а згодом світське месіанство та культ чистої експансії правили за основи не менш абсолютної, ніж священної влади російських монархів, освячуючи експоненційні територіальні завоювання, поневолення населення і покору всякої індивідуальної волі інтересам держави. З плином часу російський народ став імперським народом, чиє головне завдання полягало в підтримці територіального маркування, забезпеченні своєю присутністю єдності імперії.

Теоретична легітимація

Ці ідеї, втілювані в життя після Івана Грозного, отримали теоретичне обґрунтування в XIX ст., що в усій Європі було сторіччям націоналізмів. Як називають війну 1812 року проти навали Наполеона? Вітчизняною війною, завдяки цій назві вона стала прототипом «Великої Вітчизняної війни» (Другої світової війни). Було б набагато точніше говорити про «війну за Вітчизну», але тут я дотримуюсь традиційного варіанту.

Сприйняття цієї війни в мене з самого малку теж супроводили картини. Я думаю про Василя Верещагіна (1842–1904), видатного художника-баталіста, чия картина «У Кремлі — пожежа!» назавжди закарбувалася в моїй уяві. На ній ми бачимо Наполеона, невисокого, з черевцем, що, не ймучи віри, дивиться крізь зубці кремлівського муру на полум’я, яке охопило Москву й підноситься аж до імператора і його наближеної охорони. На картині «Палії» взвод французьких солдатів розстрілює селян у довгих сорочках та личаках, що стоять у церкві під стіною, ймовірно, на території Кремля. Тільки дехто ще на ногах, решта, вже страчені, лежать на підлозі. На задньому плані видніють фрески із зображенням святих, немов французи стріляють по священних образах. Простолюд, що мав отакий «захист» із боку російської держави, пожертвував столицею, щоб лишити ворогові тільки спалену землю...

Якщо ці картини вплинули на душі мільйонів дітей, то, зрозуміла річ, вплинули і слова Пушкіна, Толстого, Лєрмонтова, Глинки та багатьох інших видатних поетів і письменників, які уславлювали сміливість, стійкість і патріотизм російських солдатів та народних ополченців, що прогнали напасників під командуванням такої легендарної постаті, як Михайло Кутузов, генерал-фельдмаршала й головнокомандувача російських армій під час війни 1812 року. Цей порив напрочуд добре відобразив поет Федір Глинка (1786–1880), що й сам брав участь у боях, у «Солдатській пісні», складеній під час битви під Смоленськом:

Враг строптивый мечет громы,

Храмов Божьих не щадит;

Топчет нивы, палит домы,

Змеем лютым в Русь летит!

Русь святую разоряет!..

Нет уж сил владеть собой:

Бранный жар в крови пылает,

Сердце просится на бой!

Мы вперед, вперед, ребята,

С Богом, верой и штыком!

Вера нам и верность свята:

Победим или умрем!

Для багатьох людей війна проти наполеонівської навали, проваджена аж до вступу російських військ у Париж, була передусім війною, яку «Свята Русь» та її цар вели проти Французької революції. Ось якими словами Олександр I описав князеві Олександру Голіцину, з яким був особливо близьким, молитву, яку він організував на площі Конкорд 29 березня 1814 року, через кілька днів після від’їзду Наполеона в заслання на острів Ельбу.

«...На тому самому місці, де король (Людовік XVI) став жертвою народної люті, поставили, за моїм наказом, вівтар і скликали всіх російських священиків, яких пощастило знайти. Могутній російський спів пролунав у присутності незліченних юрб парижан усякого стану та віку. Всі мовчали, всі слухали! Цар Росії зі своїм народом молилися згідно з православним обрядом, і отак очистилася закривавлена площа...»[5]

Микола I, що був наступником Олександра I, став жандармом Європи, зокрема потопив у крові польське повстання 1830–1831 рр. проти російського панування. Саме навколо цієї російсько-польської війни кристалізується матриця російської політичної ідеології: слід не тільки відбити ворога, якщо він намагається вдертися в Росію, а й