Юлія Рудишина - Смарагдове море, Юлія Рудишина

5

— І в чому проблема? – вкрадливо поцікавився Тіч, і очі його загорілись смарагдовими вогниками – такими самим, як той камінь в амулеті. В своєму багатому червоному камзолі з рясними візерунками сріблястою ниттю він здавався придворним франтом, а не грозою всіх морів.

— В тому, що на твоєму кораблі в мене немає умов! – сказала я щиру правду та тицьнула на папери і чорнила. Потім підскочила та потрясла листами, у розпачі кинувши їх потім назад на стіл. – Ось дивись, таким старовинним способом я буду писати та переписувати книжку не один рік, щоб вона вийшла дійсно класною, і щоб з тобою та твоєю командою не ставалось якихось несуразиць…

— Ти про що це верзеш, мала? – насупився пірат.

— Про те, що залишати сцени нашої в чернетці – небезпечно. Про те, що треба доробляти всі описи і слідкувати, щоб вони буди правдиві! Ви можете опинитись не в тому морі, не в той час… ваш корабель може виглядати не так як треба, якщо я раптом щось наплутаю без інтернету… або на ньому в потрібний час не буде гармат! Та що завгодно можна зіпсувати! Мені потрібен інтернет! Я не спеціалізують на піратах та вашій епосі, розумієш? Ця книга була юнацькою грою, я ніколи не відносилась до неї серйозно!

— Без кого? Якого ще інтернету? – звів брови Тіч, зробивши вигляд, що все інше пройшло повз його увагу, хоча я бачила, що мої слова про юнацьку гру його приголомшили.

Певно, не дуже приємно розуміти – що ти просто чернетка.

— Не кого, а чого. Як би тобі пояснити… — Я замислилась. – Ну без словника та термінології… інтернет – це така штука, яка дає мені всі знання світу… А у вас часи ще стародавні, розумієш?

— Ти хочеш сказати, що якщо не повернешся у свій світ, то книгу точно вчасно не допишеш? – дійшло нарешті до Тіча. Він тяжко зітхнув та піднявся, погладжуючи свою бороду. – І мені відрубають голову. І пустять на корм рибам…

— Але ти станеш відомим на весь світ як один з кращих флібустьєрів, — з радістю повідомила я.

У пірата витягнулось обличчя.

— Це замала втіха, — відповів він. – Добре, я поверну тебе додому. Але ти присягнешся мені своїм життям, що поки не закінчиш мою історію – не будеш нічого іншого писати!

— Я готова чим завгодно присягнути, тільки поверни мене, — склала я руки благаючим жестом та подивилась на Тіча якомога ніжніше.

Таким, згодним йти на переговори, він мені навіть почав подобатись.

Та й взагалі в мене не було дикого страху перед піратом – мабуть, тому що цей Едвард Тіч був зовсім не тим жорстким та невблаганним монстром з історії піратства. Він був все ж таки плодом моєї уяви, він був моїм персонажем. Звісно, образливо зрозуміти, що герой взяв владу і наказує автору, що йому робити… Але чого тільки в дивних снах не буває!

А я вирішила відноситись до всього цього як до сну  — тому що інакше треба було признавати дуже дивні речі. А я не була до цього готова.

— Але дивись мені, якщо спробуєш надурити – я знову прийду до тебе і знову заберу на свій корабель. Тільки того разу все буде інакше. Не буде ні зручної каюти з ілюмінатором, ні ліжка… Прикую у трюмі серед щурів, побий мене грім! — примружився Чорна Борода, знімаючи свій амулет. Смарагд заблистів, заіскривсь. Спалахнув отруйно-зеленим світлом…

А я відчула, що мене підхопив холодний вихор. І смарагдове море плеснулось з усіх сторін, поглинаючи мене.

Тільки чорні небезпечні очі Едварда Тіча переслідували мене в цій глибині. А в густій його чорній бороді я побачила палаючий гніт, через що він здався дияволом з пекла, пощади і милості від якого чекати не прийдеться.

Ну в цьому є й плюси. Я нарешті допишу свою стару книжку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍