Юлія Рудишина - Смарагдове море, Юлія Рудишина

4

Коли мені принесли вечерю і я поїла, до каюти навідався сам Тіч. Сів поруч, з зацікавленістю дивлячись на папери, вкриті розмашистими літерами та візерунками. Коли мені не придумується сюжет, починаю малювати на полях – вірніше, починала колись... Сто років не писала таким способом – вже досить давно зошити змінили спочатку друкарська машинка, а потім – ноутбук чи планшет. І знову сідати за папери було і нервово, і в той же час трохи приємно. Ніби в дитинство повернулась, коли ховалась зі своїми зошитами на горищі у бабусі. Правда, швидкість від цього страждала, на планшеті я за день могла листів десять, а то й більше зробити. А так… ледве два написала, й ті почеркані… Треба начисто переписувати.

Але все ж повірити в реальність корабля та піратів я не могла. Переконувала себе, що все навкруги – просто дуже яскравий сон.

А може, я взагалі померла? Чула я колись байку, що у письменників своє персональне пекло – це їх недописані книжки.

— Пишеш, — із задоволенням пригладив свою бороду пірат. – Сподіваюсь, ти придумаєш мені гарну книгу. Інакше…

— Та зрозуміла я, що інакше, — спробувала я втиснутись в стіну, щоб тільки не торкатись Тіча. – На корм акулам. Або до сирен.

— Або на безлюдний острів. Добре, що ти змирилась, — кивнув він.

Блиснув смарагд на срібному ланцюжку – той самий, котрим він махав переді мною на пляжі, перед тим, як ми потрапили на корабель. Я замислилась, намагаючись не вищирятись на камінь та не привертати до себе увагу.

Здається, саме за допомогою цього смарагду Тіч переніс мене у цей світ… А якщо?.. Я прикусила губу, ледве стримуючи переможну посмішку. Треба якось вкрасти цей артефакт, і він поверне мене додому. Може, це який сон-квест, врешті-решт?

— Знаєш, чого треба добавити в першу чергу? – взявши папери, Тіч прийнявсь гортати їх, вчитуючись у текст. – Треба вивести з гри Олександра Спортсвуда, губернатора Вірджинії, бо цей старий чорт від колишніх членів моєї команди дізнався про приховані скарби, це саме він відправив за моєю головою лейтенанта Роберта Мейнарда.

— Звісно, — не вдержалась я, — навіть більше тобі скажу! Наприкінці листопада цього року між вами відбудеться абордажний бій, в ході якого великого пірата Чорну Бороду буде вбито… — незважаючи на перекошене від люті обличчя Тіча, я продовжила злорадно: — Так, перш ніж впасти, Едвард Тіч гордо витерпів п’ять куль та двадцять колотих ран. Але є й радісна новина – незважаючи на перемогу, твого ворога чекало розчарування. Ніяких скарбів в трюмі йому знайти не вдалось. І його експедиція навіть не окупилась. Через лють та  невиправдані фінансові сподівання Мейнард наказав відрубати тобі голову і повісити її на бушприті, — добавила я мстиво, дивлячись, як витягується лице флібустьєра, а очі наливаються кров’ю. — Тіло скинули в море. Правда, подейкували, що пішло на дно воно лише після того, як зробило кілька кіл навколо корабля. Ось така казочка на ніч, містер Тіч.

— Непогано, — процідив крізь зуби пірат, — але най мене грім поб’є, якщо я не знайду вихід.

— Не вступай у той бій, — потиснула я плечима. Мені прийшла шалена думка. Здається, єдиний спосіб звідси вибратися, це переконати Тіча, що я не встигну написати всю книгу на папері і мені потрібен мій планшет з виходом до інтернету. Він поверне мене додому, і цей клятий сон, може, нарешті скінчиться… А я допишу-таки цю книгу, щоб вже точно здихатись від тіні Чорної Бороди за спиною. Можливо, цей мій мозок галюцинує через недописану історію? Змиритися, що я збожеволіла, я не могла. Але яке ще пояснення цьому всьому?

— Або тобі скоріше дописати інший варіант історії! – гримнув Тіч та встав, нависнувши наді мою чорною горою.

— А ось тут проблема, — зітхнула я і прийнялась пояснювати технічні деталі.

І диво, але Тіч уважно слухав. Здається, з ним можна домовитись.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍