Юлія Рудишина - Смарагдове море, Юлія Рудишина

Мої коштовності – мої історії. Я письменниця, і кожне оповідання – як дорогоцінний скарб, який ще треба відшукати. Потім я зберігаю ці коштовності, перетворюючи їх у слова та книги, і тільки з однією сталася промашка – покинута та забута історія, яку я недописала в юності, не дає спокою. Вона нахабно вривається в моє життя разом з морським вовком Едвардом Тічем. Він знайшов спосіб знайти автора та покинути палубу свого корабля «Чорна сирена», щоб вмовити мене відправитись разом назустріч пригодам. Бухта Надії, береги Відчаю, океан Любові та безодня Жахіть – все це прийдеться пройти разом з капітаном, поки я не допишу його історію. В мене нема вибору. Адже всі ми знаємо – справжній пірат не боїться ні бога, ні чорта, ні шторму, ні залпу ворожих гармат. Ні впертого автора, у котрого були зов

1

Теплого червневого вечора, коли на морі був штиль, я нарешті закінчила свій черговий роман та з полегшенням відправила його редактору, а сама з легкою душею пішла до бухти, щоб трохи прогулятись перед сном. Цього разу я була дуже задоволена книгою – це доволі містична, романтична та сповнена таємниць історія про дівчину-привида, що жила у дзеркалах та шукала спосіб, як втілитися у звичайній людині, щоб прожити ще одне життя.

Кожного разу, коли я  закривала файл на своєму ноуті, я відчувала легкість та драйв, ненавиджу незакінчені історії! Майже всі свої задумки я звикла доводити до фіналу. Тільки ось одного разу вийшла промашка, про яку не любила я згадувати та все давала собі слово повернутись та дописати.

Я йшла по стежинці між ковилою і вдивлялась в морську далину. Десь там майоріли рибацькі човни, літали та пронизливо кричали чайки, вітер доносив запах свіжості та солі.

Насупилась, коли згадала ту стару книжку, котру все ніяк руки не доходили взяти та дописати. Морський пригодницький роман про піратів та сміливого і страшного капітана Чорну Бороду. Це була моя друга чи третя книга, і я тоді ще мала замало досвіду, щоб дописати таку складну тему, і коли я це зрозуміла, то залишила історію на потім, щоб зовсім не спаплюжити. А це «потім» так і не настало. Я зітхнула і пішла до кафе, де робили смачне латте з корицею на банановому молоці. Хоча… може сьогодні взяти келих вина? Можна себе і порадувати, і побалувати. Все одно ввечері вже буду відпочивати.

Я приїхала в це невелике містечко на Азовському морі саме для того, щоб дописати останню книгу, ту саму, про дзеркала. В мене була відпустка, і вперше за багато років я не стала проводити її з сестрами у Києві або мандруючи по Карпатам з подружками. Схотілось тиші. І спокою. І писати в своє задоволення.

А про піратів неможливо було не згадати, коли кожного дня гуляєш біля моря, слухаєш шурхіт хвиль та крики бакланів. Навіть сумління почало гризти за ту давню кинуту історію. Може, поки в мене ще є тиждень на морі, взятися за неї замість нової книги?

Мені навіть капітан Тіч, чорти б його втягли до пекла, снився! Вже три ночі я прокидалась від страху – то його корабель страждав від головного пугала Карибів мановара «Скароборо», то кракен утягував пірата на дно, а сирени рятували і намагалися отримати в обмін на його життя мою душу… До речі, в моїй книзі конфлікт піратів та воєнних кораблів «Скароборо» і був основною темою. Ті фрегати були дуже швидкі і небезпечні, і ніхто, крім мого Тіча, котрого ще називали Чорною Бородою, не ризикував битися з ними – на Карібах так точно. І я кинула писати саме на тому, як це знамените британське судно відкрило полювання на душу Тіча. Залишивши героїв у чорта на рогах, я тоді почала писати зовсім іншу історію. І тепер пірати лізли мені в сни та погрожували добратися до мене в реальності, якщо я не засяду за їх історію.

Я пирхнула, згадавши цей останній сон та злого Тіча, що сипав прокльонами та лайкою. Я й половини слів не зрозуміла, тільки й дійшло до мене, що капітан заявив – якщо я не сяду писати книжку, його книжку, він прийде та силою змусить. Прикує до столу та посадить на одну воду та черствий хліб.

Під ногою поїхало дрібне каміння, і я гепнулась, порізавши долоні о розбиту склянку. Гострий біль пройняв руку, і я скрикнула, не стримавшись.

— Якого біса, хто тут кинув ці скалки! – хриплувато вилаялась я, притиснувши руку до грудей та здивовано розглядаючи уламки, що світились на сонці зеленим смарагдом. До речі, у Едварда були такі ж очі – як море перед бурею в чарівному тумані.

Саме дивне – склянка була незвична, старовинна. Я такі тільки в музеях і бачила. Звідки вона тут взагалі така взялась?

А позаду почувся тихий погрозливий голос:

— Ось ми і зустрілись, Еріка Орловська. Як довго я тебе шукав.

Я заклякла на місці. Насправді мене звуть Ксеня Орловська, Еріка – це псевдонім.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍