Тея - Зачинені двері, Тея

  Бабуся підняла руку, і в ту ж мить з темряви безшумно випурхнула велика сова, що опустилася їй на плече. Очі птаха світилися жовтуватим вогником, наповненим мудрістю й загадковістю, ніби він ніс в собі знання всіх поколінь. Олеся й Назар завмерли, мов зачаровані.

  — Діточки мої, — промовила бабуся, погладжуючи сову, — ви прийшли до мене не випадково. 

  Сова нахилила голову, уважно слухаючи кожне слово бабусі, ніби розуміючи значення кожного звуку. Її великі очі, що світилися незбагненною мудрістю, додавали словам старої жінки ще більшого значення. Олеся відчула, як у грудях затріпотіло — відчуття тривоги й очікування водночас.

  — Бабусю, але… — тихо почала вона, не сміючи вимовити свої сумніви вголос.

  — Зачекай, дитино, — перебила її бабуся, лагідно, але владно.

  З цими словами бабуся дістала щось з-під своєї накидки — маленький кулон на тонкому шкіряному ремінці, який ледь світився у м'якому світлі. Вона зняла його з шиї та простягнула Олесі.

  — Тримай, тепер це твоє, — сказала вона, обережно кладучи кулон на Олесину долоню.

  Олеся здивовано подивилася на кулон, його форма була незвичною, з хвилястими символами, які здавалися знайомими, але водночас загадковими.

  — Що це? — тихо запитала вона, майже боячись доторкнутися до нього.

  — Це ключ, який відкриває знання, — тихо відповіла бабуся, її погляд пронизував дівчину до глибини душі. — У цьому місці він відкриватиме тобі знання про те, що було, і те, що має бути. Але будь мудрою, коли користуватимешся цим даром.

  Олеся й Назар переглянулися. У погляді Назара вона побачила відображення своїх власних почуттів — захоплення, страх і тремтіння перед невідомим.

  — Але… чому саме я? — запитала Олеся, її голос злегка тремтів.

  Бабуся лише усміхнулася, її обличчя м'якшало, а в очах з'явилася ніжність.

  — У тебе є те, що робить тебе обраною, — пояснила вона. — Ти маєш сміливість, відданість і любов до цього місця, чисте серце і почуття справедливості. Це ті якості, що місцеві велети шанували й берегли понад усе.

  — А чому тут я? — тихо запитав чоловік.

  — У тебе є знання та мудрість, Назаре, — сказала бабуся, дивлячись йому в очі. — Ти — обраний стражник, той, хто здатен охороняти цю таємницю і допомогти їй зберегтися.

  Раптом сова тихо ворухнула крилами, створивши легкий вітерець, що пройшовся по обличчях Олесі й Назара. І в ту мить, коли вони дивилися на неї, сова злетіла з плеча бабусі та, перетворюючись на очах, постала перед ними як ясноволосий, синьоокий титан, що дивився на них з добротою й гордістю.

  — Якщо колись виникнуть питання, на які вам буде важко знайти відповіді, — промовила бабуся, її голос тепер лунав трохи інакше, глибше, мовби з іншого виміру, — повертайтеся сюди. У цьому місці, в серці гори, ви знайдете відповіді, що шукаєте.

  Олеся й Назар, тримаючи в руках кулон, стояли поруч, відчуваючи, як їхні серця наповнюються теплом і спокоєм. Погляд велетня і бабусі був сповнений мовчазного благословення, ніби це була їхня остання настанова.

  Поступово бабуся й постать велетня розчинилися в легкому серпанку, зливаючись із туманом, залишаючи за собою лише тихе шелестіння вітру і м’яке світло, що огортало амулет у руках Олесі. Вони стояли, зачаровані, відчуваючи, що цей момент — лише початок їхньої подорожі до незвіданих глибин древніх таємниць і нових знань.

Кінець