Тея - Зачинені двері, Тея

Несподівана зустріч

  Одного ранку, коли Олеся вже кілька днів жила у бабусиній хаті, вона вирішила піти на прогулянку до верхівки гори Писаний Камінь. Це місце вабило її з дитинства — колись вона часто приходила сюди з бабусею збирати трави і ягоди для чаю. 

  Дівчина йшла знайомою стежкою, коли раптом почула кроки позаду. Олеся озирнулася і побачила чоловіка, який наближався. Коли він підійшов ближче, вона впізнала його.

  — Назар? — здивовано вигукнула Олеся, не приховуючи радості.

  — Олеся? — він усміхнувся, спокійний і ніби зовсім не здивований зустріччю. — Давно не бачилися, — сказав Назар, крокуючи ближче.

  — А ти як тут опинився? — вона з цікавістю оглянула його, все ще не розуміючи, як він міг з’явитися.

  — Шукаю дорогу до Писаного Каменя, — зізнався Назар, трохи ніяково. — Ти ж стільки про нього розповідала під час навчання, що я зрештою вирішив побачити на власні очі.

  — Справді? Ти не жартуєш? — Олеся засміялася, дивлячись на нього з теплом. — Не думала, що ти коли-небудь таки приїдеш сюди.

  — Твої історії були надто захопливими, щоб забути, — відповів він з посмішкою. — І ти їх так цікаво розповідала.

  Олеся кивнула, її очі засяяли.

  — Вважай, що тобі пощастило, що ми зустрілися, — підморгнула вона. 

  — Ще і як пощастило, — сказав Назар. — То, може, підемо разом? Ти ж дорогу ще не забула?

  — Звісно, ні, — відповіла вона, засміявшись, і рушила вперед, а Назар пішов поруч.

  Дорогою до Писаного Каменя вони жваво розмовляли, згадуючи студентські роки. Назар розповідав, як вона зачаровувала всіх історіями про гори, а Олеся з посмішкою згадувала його обіцянку колись побачити ці місця. Розмова текла легко, час минав непомітно.

  Вони йшли вузькою стежкою, що звивалася між високими ялинами, підіймаючись усе вище. Повітря ставало прохолоднішим і свіжішим. Назар із захопленням оглядався, милуючись величчю карпатського лісу та краєвидами, що інколи відкривалися між деревами.

  Нарешті, після тривалого підйому, стежка вивела їх на невелику галявину, і Назар завмер від побаченого. Перед ними височів Писаний Камінь — величезна скеля, розділена горизонтальними пластами. Камінь стояв, наче мовчазний свідок часу, охоронець старих легенд і спогадів, залишений серед високих ялин і густих кущів. 

  Назар підійшов ближче, торкнувся холодної, шорсткої поверхні, і вдивився у викарбувані малюнки й символи, які здавалися невідомими знаками, що зберігали історію минулих епох.

  — Нічого собі… — вигукнув він, трохи задиханий. — Неймовірно, Олеся. 

  — А ти ж знаєш, кажуть, що він зберігає таємниці наших предків, — відповіла Олеся тихо, стоячи поруч із ним. — Коли я була дитиною, бабуся розповідала, що кожен символ тут — це історія. Але хочеш побачити ще дещо?

  Назар здивовано глянув на неї.

  — Ще щось? — перепитав він, відчуваючи, як у грудях зростає цікавість.

  — Найцікавіше, — загадково промовила Олеся, — воно знаходиться на самій вершині. Я там ще не була, але чула легенди…

  — Піднімемося разом? — запропонував Назар, його очі сяяли вогником пригоди.

  — Давай, — трохи з обережністю погодилась Олеся.

  Вони зняли рюкзаки, поклали їх біля підніжжя та почали обережно дертися вгору, долаючи кожен складний виступ і слизький камінь. Назар і Олеся допомагали одне одному: витягували руки, щоб підтримати, або ж підштовхували зі спини, коли сил здавалося недостатньо. Кілька разів, підкоряючись висоті й втомі, дівчина думала про те, щоб здатися.

  — Може, ну його… — видихнула Олеся, витираючи піт із чола. — Сил майже немає.

  Назар усміхнувся і підбадьорливо стиснув її долоню.

  — Ще трохи, — прошепотів він, надихаючи Олесю своїм оптимізмом. — Уяви, що на вершині нас чекає щось неймовірне. 

  І вони продовжили свій шлях, наперекір висоті, наперекір втомі, сповнені бажання розкрити секрет цього давнього каменю. З кожним кроком він ніби дихав, випускаючи древню енергетику, яка підсилювала їхнє прагнення.

  Коли вони нарешті дісталися вершини, відчуття подоланих труднощів лише підсилило враження від того, що вони побачили.

  Три круглі виїмки-чаші з дощовою водою блищали під сонцем, мов чарівні. Здавалось що вони зберігали таємниці місця. Олеся, глибоко зворушена, тихо промовила:

  — Бабуся казала, що якщо залишити монетку в чаші й загадати бажання, воно здійсниться.

  Назар і Олеся мовчки вдивлялися в ці лунки, повні води та енергетики часу. Назар порився по кишенях, знайшов дві монетки й одну віддав Олесі, їхні погляди зустрілися в мовчазній згоді. Він кинув свою монетку в одну з чаш, заплющив очі та загадав своє найдорожче бажання. Олеся зробила те саме, відчуваючи гармонію й спокій, які заливали її душу. Здавалося, їхні мрії розчинилися в цьому вічному оркестрі природи та каменю, де не було меж між минулим і майбутнім, де вони знайшли нову силу та натхнення.

  Вони стояли на самому верху Писаного Каменя, їхні погляди охоплювали безмежний краєвид Карпат, що відкривався з вершини. Гори, вкриті густими лісами, хмари, що ледве торкалися вершин, і безкрайня далечінь змушували їх відчути себе частиною цього величного світу, мовби вони належали цьому місцю завжди. Кожен із них думав про свої найзаповітніші бажання.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍