Тея - Зачинені двері, Тея

  — Олеся, дивись, що це? — раптом вигукнув Назар, показуючи на дивні символи, які почали мерехтіти в променях сонця що сідає.

  Вони присіли та почали уважно розглядати візерунки, які нагадували якийсь старовинний напис. Наприкінці ряду символів виднілася викарбувана голова сови, ніби хтось залишив цей знак як підказку. Назар провів пальцями по візерунках, і раптом тихо почав бурмотіти:

  — Че пру… чо де…, Че пру… чо де…

  Його шепіт поступово ставав гучнішим, ніби самі Карпати підхоплювали слова й розносили їх луною. 

  — Назаре, що з тобою? — тихо запитала дівчина, обережно торкаючись ліктя чоловіка.

  Назар повернувся до неї, і його очі блищали незвичним блиском, сповнені щастям і захопленням.

  — Олеся, ти відчуваєш це? — запитав він, посміхаючись, ніби й сам не міг повірити своїм відчуттям. — Це місце… наче оживає разом із нами.

  І, не встигла вона щось відповісти, як він, підхопивши її під руки, підняв і почав кружляти, ніби вони були в танці, злиті з вітром і безмежним небом навколо.

  На мить Олеся відчула захоплення, але потім її погляд опустився вниз, і серце завмерло від висоти. Світ почав обертатися, і страх поступово охопив її.

  — Назаре… зупинись… мені страшно, — ледве казала дівчина, міцніше вчепившись за його плечі, її голос тремтів.

  Він одразу зупинився, обережно поставивши її на поверхню, і міцно обійняв.

  — Вибач, я захопився, — сказав Назар, м’яко посміхаючись. — Просто… мені на мить здалося, що це місце відкрилося для нас, наче чекало, коли ми прийдемо.

  Олеся притиснулася до нього ще міцніше, відчуваючи, як його тепло розвіює її страх. Очі дівчини блищали від сліз, але це були не лише сльози страху, а й сльози радості. Вони стояли так, міцно обійнявшись, ніби весь світ навколо зник, залишивши тільки їх.