Олена Арматіна - Договір, або приборкання Темного ельфа , Олена Арматіна

Збоку від Храму тягнеться вузька доріжка, через яку перекинуті обвиті ліанами арки. Людям заборонено ступати на неї, навіть у супроводі Хранителя. Ця доріжка з мереживними арками призначена для Ельфійської Королеви та ельфів. Марк колись розповідав мені, що вона тягнеться до найтемнішої частини лісу біля підніжжя гори.

Це шлях, який веде до Грані - розколу між світом людей і чарівними дикими землями, де живуть містичні створіння на чолі з ельфами...

Близькість до чарівних земель, до річки Вільє, що бере свій початок на Горі Морока, забезпечує нашому острову різноманітну дику природу, а його мешканцям - надзвичайно довге життя. Розплатою за ці плюшки є те, що кожні триста років ми віддаємо одну з юних дівчат, щоби дотриматися Древнього Договору. Такий вже тягар Фалькора в ім'я людства.

Уже не вперше я замислююся над тим, що відчула б, якби потрапила в Ельфійський ліс. Я не кажу про те, що листя рослин у цьому лісі забарвлене в синій, а не смарагдовий колір. Мені цікаво - чи зрозуміла б я, що перебуваю на межі між людством і дикою магією? Чи наелектризоване там повітря, як перед літньою грозою? Чи змусить ліс тремтіти мене, як виючий вітер високо на гірських уступах? Чи може трапиться так, що я, сама не знаючи того, переступлю кордон, і, як стверджується в казках, загублюся назавжди?

Хроніки Хранителів стверджують, що Ельфійська Королева - єдина людина, яка може увійти в чарівний ліс, і залишитися при цьому живою.

- То як? - окликає мене Марк.

- Що?

- Ти взагалі мене слухала?

- Звичайно, слухала.

- Що я сказав?

- Е-е...

Він усміхається і нахиляється до мене. Подушечка його пальця торкається моєї скроні, коли він акуратно заправляє пасмо волосся за вухо. Я цілувалася з ним, освідчувалася в коханні, навіть якимось чином заручилася з ним, і все одно червонію від збентеження.

- Тобі варто відростити їх знову, - він бере коротке пасмо, яке вперто вислизає з його пальців і знову заправляє його за вухо. Я борюся з тремтінням, коли його пальці обережно проводять по мочці вуха. - Мені більше подобається довге волосся.

- Воно застрягає в колючках, коли я збираю трави, - вибачаюся я.

Хоча я не знаю, чи повинна за це вибачатися перед ним. Але не зізнаватися ж йому, що обрізала волосся не з примхи, а тому що випадково занурила його в одне зілля з поганим запахом? І якщо з огидним запахом, що вмить в'ївся в моє волосся, я ще якось упоралася б, то що робити з яскраво-смарагдовим кольором, у який забарвилися кінчики мого світлого волосся? Ось і довелося придумати історію. Вже краще виглядати в очах людей екстравагантною травницею, ніж незграбним дівчиськом.

Він промовчав. Мовчала і я, дивлячись на крихітні суцвіття, що розквітають у нас на очах. Я називала ці квіти «ранкова зірка» тому, що цвіли вони на світанку. Вони добре зміцнюють тіло і розум, і я використовую їх для кількох своїх стареньких пацієнтів.

Ці милі квіточки мало хто може знайти. У дитинстві я навіть уявляла, що вони ростуть тільки для мене. Але тоді весь ліс здавався більш живим. Він і зараз живий, але виглядає якось приглушено й неймовірно тихо - не чути птахів, від співу яких раніше дзвеніло повітря, не пурхають метелики, яких у минулі часи було ледве не більше, ніж листя на деревах.

- Про що ти думаєш, Катаріно? - запитує Марк із ледь помітними нотками хвилювання в голосі.

Як би мені хотілося прямо сказати йому, що від однієї думки про заручини мені хочеться втекти. Та хоча б і в гущавину Ельфійського Лісу, того самого, з якого ще ніхто не повертався. Він мені небайдужий - я люблю його, але, ймовірно, свобода мені набагато дорожча за подружні клятви.

- Пам'ятаєш, коли ми були дітьми, ми зайшли занадто далеко в ліс і побачили вовка.

Це був велетенський звір, немов створений із темряви й тіні, його яскраво-жовті вогняні очі розсікали імлу, що витала в повітрі глибокого лісу.

- Пам'ятаю. Ти ще стверджувала, що він потім охороняв тебе. І розмовляв із тобою, маленькою врушкою. Я пам'ятаю, як я ображався, думаючи, що вигаданому товаришеві ти віддаєш перевагу перед мною.

Я посміхнулася. Я не брехала і не фантазувала. Той випадок був правдивим, але Марк так мені й не повірив. Відтоді, коли мені було погано або страшно, сизим туманом із палаючими очима з'являлася тінь вовка і вкривала мене, ховала, загортала. І якимось дивовижним чином мої проблеми вирішувалися, страхи зникали.

Тінь вовка перестала з'являтися, коли мені виповнилося п'ятнадцять років. Але той рік був таким насиченим, що я не особливо цим засмутилася, просто вирішивши, що я вже подорослішала, і моя уява стала більш розумною.

Зараз я дивлюся вдалину між деревами, уявляючи собі ці очі. В очах цього звіра було знання. Знання і таємниці. Таємниці, які я так і не змогла дізнатися. От було б чудово, якби він і зараз з'явився, цей вовк. І допоміг вирішити дилему - що зі мною не так? Чому я так боюся кохання мого Марка?

Я мимоволі потерла шкіру під намистом, яке, до речі, мені подарував Марк того року, коли тінь вовка перестала приходити до мене. Іноді бували такі моменти, коли це намисто ніби нагрівалося. Воно припікало мені шкіру, навіть - душило. Особливо ночами. Руки самі тягнулися до нього в спробі зняти. Але тієї ж миті я згадувала клятву не знімати його нізащо й ніколи, дану Марку. І руки опускалися.