Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

Брати майже здобули контроль над Кіммериком, коли сталися Спалахи.

Зелені міста перетворилися на руїни. Степові райони — на засушливі

пустки, гірські — на голе каміння, а прибережні поглинуло море. Перешийок, що з’єднував Кіммерик із материком, з’їли Гнилі болота. Територію, що

потрапила під Спалахи, накрив вічно блискучий суєрний купол. Талавір

зусиллям волі відігнав спогад про бій у Шейх-Елі. Це була перша зустріч зі

зміненими, перший вихід Старших Братів у Кіммерик після Спалахів.

Але що вони там шукали? Чому опинилися в епіцентрі одразу після

катастрофи?

Талавір і гадки не мав, звідки починати. В афізі були сотні тек зі

справжніми прізвищами й кодовими іменами, прийнятими в Старших Братів.

Свого імені він не знаходив. І як у бісової матері знайти свою справу, коли не

пам’ятаєш, як тебе звали, коли забув, яким було твоє обличчя до коми? Талавір

грюкав ящиками й перебирав картки. Збоку стояла залізна шафа, позначена

буквою «М». «М-14», — спливло в голові ім’я Брата зі сну. Талавір поторгав

кілька ручок. Усе було замкнене. Між кришкою одного з нижніх ящиків і

стінкою шафи Талавір розгледів щілину. Серед сміття знайшов металеву планку

й застромив туди. Дочекався, поки стихнуть чергові кроки в коридорі, і натиснув

на важіль. Замок клацнув.

Талавір висунув шухляду й переможно усміхнувся. Справи мали загальну

назву «Проєкт М» і містили інформацію про тих, хто загинув чи зник безвісти в

Шейх-Елі. Кожна особова тека містила фото людини у формі Старших Братів.

Десятки світлин та імен. Але як упізнати забуте обличчя? Чергове фото змусило

затамувати подих. Він його знає! Це Брат зі сну. М-14. Він був реальним! Не

марення й не фантазія.

Талавір прочитав кілька рядків і завмер від несподіванки. М-14 теж був у

комі і прокинувся за кілька тижнів до нього. Талавір судомно переривав папери, шукаючи подробиці. Але нічого не було.

Лише коротка інформація на одну сторінку, наче життя М-14 теж стерли.

Двері ляснули, хтось зайшов до афізи, а з динаміка пролунало ім’я

Талавіра.

***

Талавір запхнув аркуш під куртку, зачинив шухляду й тільки тоді

обернувся. Коло дверей стояла невисока худорлява жінка з яскраво-червоним

волоссям, закрученим у тугі дреди. Зачіска нагадала Талавіру кіммерицький міф

про Горгону. Тільки в Горгони були змії замість кіс. А в цієї цілком по-зміїному

примружені очі на хворобливо блідому обличчі. Це була Перша Зіниця станції

Сфена. Як і всі Зіниці, вона ходила з непокритою головою, носила сережку в носі

й червону цятку в ключичній западині — знак секти дівовірів . Та секта

сповідувала містичне вчення про жіночу складову Двобога .

Подейкували, що батько Сфени був улемом (радником самого Язика), але

нещодавно його звинуватили в зраді. Перед Сфеною поставили непростий вибір: розділити долю батька чи відправитися в Дешт. Вона обрала призначення в один

кінець. З Кіммерику не поверталися. Той, хто прожив тут якийсь час, уже не міг

існувати без суєру. Казали, що перші вчені, що побували в Дешті, а потім

вийшли за межі суєрного купола, помирали в страшних муках у спеціальних

клініках, де їх ніхто не міг відвідувати, а тому й перевірити, наскільки правдиві

ці чутки. Якщо чогось потребували на Матері Вітрів, то це привозили та скидали

з повітря. Про інші контакти Талавір не чув.

Саме під керівництвом Сфени розвідниці Станції — Зіниці — отримали

нечувані права, а вона — їхню беззастережну повагу. Менше ніж за рік Першій

Зіниці вдалося стати правою рукою очільника Матері Вітрів. Таку кар’єру вона б

ніколи не змогла зробити на материку, де найпочеснішою роллю для жінки було

народження наступних Старших Братів.

З динаміків знову пролунало ім’я Талавіра й наказ з’явитися до Гавена

Белокуна.

— Здається, це мене? — невинно всміхнувся він до Сфени.

— Тебе, — високим, ледь гундосим голосом проказала Перша Зіниця та

штовхнула двері. Цей жест означав тільки одне: він мав іти за нею, інших

варіантів не передбачалося.

Дорогою до Белокуна вони мовчали. Папери з афізи неприємно терлися об

шкіру. Один обшук — і вони виявлять крадіжку. «І що зроблять? — подумки

обурився Талавір. — Спишуть до Медичного на експерименти? Малоймовірно.

Белокун сам назвав мене цінним екземпляром. Більше десяти років у комі — і

жодних наслідків. Окрім втрати пам’яті. Максимум призначать десятиденну

таубу й продовжать регулярні допити. Тести — як це називав доктор». Значно

більше Талавіра турбувало інше — обличчя з теки, яке до того він бачив лише

вві сні.Очільник Матері Вітрів доктор Гавен Белокун зустрів їх у своєму кабінеті.

Це був високий худий чоловік із сивим, акуратно розчесаним волоссям.

Так само бездоганним був його одяг — сніжно-білий кітель, застібнутий на

всі ґудзики. Белокун завжди тримав коло себе вологі серветки й обов’язково

протирав руки після того, як торкався інших людей. Усі на Матері Вітрів якось

пахли. Руф і Сфена — пряним юшаном, Толік — потом і гумою, а Белокун —

лише антисептиком. У царстві іржі та старої фарби очільник Станції видавався

занадто стерильним.

Він тримав маркер і дивився на Дешт.

Ніхто не знав, як підводний човен тримався в повітрі, але плавати він би

уже не зміг. В обшивці вирізали великі вікна, каюти розширили, а непотрібної

машинерії позбулися.

Усю стіну перед Гавеном Белокуном займала панорама Території К, як ще

називали зону ураження Спалахами. Величезне скло вкривали чорні лінії й дати, наче позначки рівня води на будинках у зонах паводків. Жодна звивина не

повторювала попередньої. Белокун здійняв праву руку, як диригент на початку

симфонії, та обвів маркером оновлену лінію обрію.

— Тут промчав лише хвіст суєрної бурі, але бачиш, як усе змінилося? —

не повертаючи голови, прокоментував очільник Станції.

Талавір побачив, що на заході, за кілька фарсахів від Станції з’явилися