Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

вона крекнула ще раз, трясучи своєю широкою шкірястою

головою, мов позиченою в жаби-вола, й роздуваючи свій

повітряний міх на шиї, аби творити ці звуки. Істотка вичекала

ще якусь мить, витріщаючись на чоловіка, але той не відповів їй, то вона й поповзла геть, у пітьму.

Басія добув еластичне мотуззя зі свого ящичка для знарядь і

заходився прив’язувати повантажені бочки до дна візка. Від

самого лише падіння на землю вибухівка не гахне. Так

принаймні запевняв його Куп. Басії не хотілося випробовувати, гахне воно в такому випадку чи не гахне.

— Басе! — обізвалася Лусія. Він аж зашарівся збентежено, неначе мале хлопча, яке крало цукерки й попалось на місці

злочину. Лусія добре тямила, що її муж має на мислі. Щоб він

хоч коли спромігся їй бодай слово брехні сказати? Та ніколи!

Але мав він сподіванку, що дружина, поки він трудитиметься, сидітиме собі в хаті. А тут уже саме те, що вона вийшла надвір і

гукнула його, вселило йому в душу непевність, чи слушне діло

він чинить. Якщо ж воно слушне-справедливе, то чому йому

стало так соромно від того тільки, що вона його застукала за цим

ділом?

— Басе… — знов озвалася жінка. — В її голосі не було ні

наполягання, ні гніву, а сама лише печаль.

— Лусі, — обізвався й він, обертаючись до неї. Це вже вона

стала на краю світляного кола його ліхтаря, біліючи сукнею, якою вкуталася чимщільніш від нічного холоду. А обличчя її

розпливалося темною плямою.

— Фелсія плаче, — мовила дружина таким тоном, у якому не

було нічого від звинувачення. — Боїться вона за тебе. Зайди, поговори зі своєю донькою.

Басія відвернувся й, ховаючи обличчя від неї, тільки тугіш

затягнув вузол на своїх бочках.

— Не можу, — відказав. — Ті прибувають.

— Що за «ті»? Хто там прибуває?

— Та сама знаєш, про кого я. Вони загребуть собі все, що ми

вибудували, надбали тут, — якщо ми не вчинимо опору. Нам

потрібен час. Отак ми й вирвемо його собі. Як не стане

посадкового майданчика, доведеться їм снувати сюди-туди

самими лише маленькими човниками. Отож ми й знищимо

посадковий майданчик. Поки-то відбудують вони його… Ніхто

від цього не постраждає.

— Ну, а як стане дуже злецько, — мовила Лусія, — то ми й

заберемося звідси?

— Ні! — твердо сказав Басія, сам собі дивуючись, що така лють

прозвучала в його голосі. — Він обернувся, ступив кілька кроків

до неї, освітивши її обличчя. Вона плакала. — Нам більш нíкуди

тікати. Ото втекли ми з Ганімеда. Покинули там Катоа

напризволяще й утекли, і цілий рік тулилася моя родина на

кораблі, бо ніхто й ніде не дозволяв нам сісти. Більш ми нікуди

не втікатимем. Не втечемо ніколи. Вони відібрали в мене усіх

дітей. То й годі вже!

— І я тужу за Катоа, — мовила Лусія. — Але ж оці люди не

вбивали його. То була війна…

«Там було спершу бізнесове рішення. Вони ухвалили своє

ділове рішення, а тоді розпалили війну й забрали мого сина. І я

до зволив їм це зробити, — подумки мовив він. — Я забрав тебе, і

Фелсію з Яцеком, а Катоа покинув, бо думав: він загинув. А

насправді Катоа був тоді ще живий!» Такі болючі були ці слова, що він не міг вимовити їх, а проте Лусія таки розчула їх якось.

— Не твоя в тім вина…

«Ні, моя!» — підкотило йому з горлянки до самого язика, та

він проковтнув це зізнання.

— Ці люди не мають ніякого права на Ілус, — провадив він, силкуючись говорити якнайрозважливіш. — Ми перші

висадилися тут. Ми застовпили наше право на це місце. Ми

вивеземо звідси перший вантаж літію, отримаєм гроші за