Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

Боббін брат узяв рис та ополоник, хихочучи собі під ніс, аби до

всіх присутніх дійшло, якої низької він думки про синові

сентенції.

— Перша справжня дослідницька команда наразі ще тільки

долітає до першого з цих місць…

— Але ж, тату, на Терра Нова — на Новій Землі — вже живуть

люди! Прибився туди гурт біженців із Ганімеда… — І похопився, кинувши винуватий погляд на Боббі. Не заведено у них було

говорити про Ганімед за столом.

— Бригада обстеження ще й не при-ново-землилась, —

зазначив Боббін брат. — Спливуть роки, поки ми спроможемося

там заснувати щось на взір справдешніх колоній.

— А тут скільки ще видохне поколінь, поки хоч хтось вільно

пройдеться по цій поверхні! Тут же немає роздовбаної тієї, мать-її-перемать, магнітосфери!

— Не лайся, Девіде!

Боббіна зовиця якраз принесла й саму бамію: чорнющу та

пахнючу, зі спокусливою верствою підливи зверху. Від того

апетитного духу в Боббі аж слинка потекла. Зовиця поставила

каструлю на сланцеву плитку й вручила ополоника гості.

— Як твоя нова квартирка? — поцікавилася.

— Любо, хоч і недорого, — похвалилася Боббі.

— І чого занесло тебе в ту западину, в Інніс-Шелоу? — сказав їй

брат. — Сусіди там будуть у тебе — жах!

— Та ніхто й не посміє докучати тітоньці Боббі! — мовив її

небіж. — Вона рраз! — і одірве голову такому нахабі.

Боббі посміхнулась.

— Ні, я тільки гляну на них грізно — і вони…

Зненацька з вітальні жбухнуло багряне світло. Жуйка новин

ураз перемінилася. Ясно-червоні прапорці замайоріли вгорі та

внизу, а посередині, поміж них, з’явилося вилицювате обличчя

жінки із Землі: похмуро задивилася вона в камеру. Позад неї

завирувала картина якоїсь пожежі, а тоді показався старий

обшарпаний корабель колоністів. На тлі ясно-червоного полум’я

зачорніли великі літери: ТРАГЕДІЯ НА НОВІЙ ЗЕМЛІ.

— Що сталось? — вигукнула Боббі. — Що в біса трапилося

там?

Розділ перший. Басія

Басія Мертон був лагідний чоловік — колись-то. Ніколи не

був він таким типчиком, що виготовляє саморобні бомби зі

старих металевих бочок із-під мастил та ще з вибухівки, якою

користуються гірники.

Ось іще одну викотив він зі своєї маленької майстерні, що

стояла за його будиночком. І куди з нею? А до одного з

електрокарів першого посадкового майданчика. Вервечка

будиночків тяглася на два боки: на північ і на південь, і

недалечко й уривалася. А далі, до самого небокраю, простиралася огорнута пітьмою рівнина. Ступить Басія крок, а

ліхтар, що звисав з його пояса, і собі підскочить, викидаючи

вперед чудернацькі рухливі тіні, що мов перебігали по

запилюженому ґрунту. Чоловіка, цього порушника нічного

супокою, писклявими голосками сварили місцеві — неземні

звірята.

Ночі на Ілусі (язик не повертався у Басії назвати цю планету

Новою Землею) були такі темні, що темніше нікуди. Мала ця

планета тринадцять крихітних низькоальбедових супутничків, упакованих так щільно в одну й ту саму орбіту, що всі

погоджувалися: це — артефакти якихось інопланетян. Хоч би

звідки їх притягли й тут помістили, а тим, хто виріс на

супутниках Юпітера, котрі є нормальні планети, скидалися ці

крихітки більш на спіймані астероїди, ніж на природжені

супутники-місяці. А коли заходило тутешнє сонце, ці

супутнички не ловили ані промінчика від нього, аби під іншим

кутом відбити й послати на Ілус. Нічне життя дикої природи

зводилося тут чи не все до невеличких пташок і ящірок. А чи до

того, що люди-колоністи вважали за пташок та ящірок.

Спільного зі своїми земними відповідниками вони мали самі

лише найповерховіші зовнішні риси та вуглецеву основу

організму.

Крекчучи з натуги, Басія висадив бочку в задок візка, а за мить

щось прокректало до нього, мов відгукуючись, з відстані кількох

метрів. То була ящірка-дражнилка: цікавість притягла її до

самого світляного кола, й там мерехтіли її