Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

щоб переконати себе, ніби всі ті рекламні пропозиції геть не її

стосуються, а когось іншого, хто чимчикує поруч.

Але гай-гай! Нині в Бріч-Кенді не юрмилися люди, як було

колись. Менше людей видніло і по станціях метрополітену, й по

коридорах-переходах. І зовсім мало приходило працювати в

рямцях програми допомоги ветеранам. Чула вона, що на шість

відсотків менше стало студентів у вищому університеті.

Людство досі так і не спромоглося заснувати бодай одну-однісіньку життєздатну колонію в нових світах, але проб ґрунтів

і всяких аналізів набралося вже предостатньо. Людство засягло

свій новий кордон, і міста Марсу відчували на собі тягар цих

змагань.

Щойно Боббі переступила поріг, як розкішно-густющий дух

супу зі стручків бамії погнав їй слинку, але водночас вона почула

й підвищені тони чоловічої суперечки: сперечалися її брат і

небіж. Від того нутрощі їй стислися клубком, хоча… це ж її

родина! Любила вона їх. І багато чим завдячувала їм. Хай навіть

змусять вони її враз страшенно захопитися ідеєю космічних

походеньок.

— …я ж зовсім інше хочу сказати, — говорив небіж. — Наразі

він був уже студент вищого університету, одначе коли в родині

доходило до роздраю, як було не розчути шестирічного

хлопчика в його голосі.

Тут її брат грюкнув кулаком по столу. Боббі розпізнала його

фірмові щиглі по стільниці: таким ударянням пальцями той

зазвичай підкріплював свої докази. Перейняв це від їхнього

батечка.

— Марсом не можна перебирати! — Клац! — Це не другорядна

планета. — Клац. — Оті брами й що воно там кишить потойбіч за

ними — то не є наш дім. Зусилля, спрямовані на оземлення…

— Та я ж не проти оземлення виступаю, — мовив небіж, коли

Боббі увійшла до покою. Із кухні їй мовчки кивнула зовиця.

Боббі привіталася з нею таким самим кивком. Розчахнуті двері

кухні витріщалися в житлове приміщення, де онімлена жуйка

новин показувала далекі образи незнаних планет, поміж яких

про щось серйозно ворушив губами красивий чорношкірий

чоловік в окулярах із металевою оправою. — Я тільки те кажу,

що зараз на нас посип лються міріади нових даних. Дані! Я лише

про них.

Обидва вони перехилялися один до одного через стіл, от ніби

поміж них була невидима шахівниця. Така собі гра концентрації

та інтелекту настільки поглинула їх, що вони вже й не бачили

довколишнього світу. Оце ж так воно й було, хоч з якого боку

глянь. Боббі сіла на стілець, а ті двоє сперечальників навіть не

завважили її прибуття.

— Марс, — провадив її брат, — це така планета, яку люди

щонайкраще вивчили. І зовсім ніц не важить, скільки ти

дістанеш нових пакунків даних від останніх досліджень, що не з

Марсу. Вони ж бо не про Марс! Це мов ти сказав би, неначе, побачивши тисячу картинок, які зображають тисячу інших

столів, ти побачив би оцей-о стіл, за яким ти якраз сидиш.

— Знати — це добре, — мовив Боббін небіж. — Ти ж сам тищу

разів це мені торочив. Ніяк не втямлю, чому саме тепер це тебе

так зачепило.

— А як у тебе справи, Боббі? — голосно, із притиском, сказала

зовиця, несучи миску до стола. Рис і перчики як приправи до

баміє-супу — і як нагадування чоловікам: гостя за столом! Таке

втручання

в

чоловічу

дискусію

пересмикнуло

обох

сперечальників.

— Добре, — відповіла Боббі. — Оформила контракт із

верф’ями. Це допоможе нам забезпечити роботою купу

ветеранів.

— Дяка тому, що будується стільки дослідницьких і

транспортних кораблів, — докинув Боббін небіж.

— Девіде!

— Вибач, мамо. Але так воно і є, — огризнувся, не здаючись, Девід. Боббі зачерпнула рису, поклала у свою тарілку. — Усі

кораблі, що стали ретром, вони доводять до сучасного ладу. Та й

інші умови такі створюють, щоб більше люду попливло до всіх

тих нових систем.