Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

на переліт до Церери. Маю там родину.

Боббі відчула, як лють розпирає їй груди, але постаралася

зберегти спокій і в голосі, і в виразі обличчя.

— А ви зверталися до ветеранської організації, якоїсь їхньої

філії? Вони б допомогли вам.

— Я просто здихаю з голоду, — прикро зміненим голосом

прогарчав прошак.

Боббі роззирнулася по вагону. Зазвичай о цій порі у вагонах

бувають люди. Сусідні приміщення під Синусом Аврори усі

з’єднувались евакуаційним тунелем. Це була частина великого

проєкту «оземлення» Марса, започаткована ще до Боббіного

народження, а тривати запланована ще й довго по її кончині.

Але на цю хвилину більш нікого тут не було. Миттєво

обміркувала, яке враження вона може справляти на жебрака.

Величенька була вона жінка, висока і в плечах широка, але

якраз перебувала в сидячому положенні й светра нацупила

трохи мішкуватого. Можливо, цей помилково виснував, ніби

перед ним розсілася якась гладуха. Але Боббі не мала у своєму

тілі жодної зайвої жиринки.

— А в якій частині ви служили? — запитала вона. Той заблимав

очима. Вона розуміла: йому здалося, буцім вона трохи злякалася

його, і тепер спантеличився, бо перелякані такого не питають.

— Частині?

— В якій ви служили частині?

Той знову облизав губи.

— Не хотілося б…

— Бо це ж сміхота та й годі, — провадила вона. — Я могла б

заприсягтися, що знаю всіх і кожного, хто тільки перебував на

Ганімеді, коли там спалахнула війна. Знаєте, як переживеш

щось таке, то вже вік не забудеться. Бо ти на власні очі бачила, як гине стільки твоїх друзів. І яке ж було ваше звання? Я там

була сержант артилерії.

Його сіре обличчя побіліло, зморщилось. Зціпилися уста. Він

іще глибше запхнув руки в кишені й щось промимрив.

— Ну, й що далі? — провадила Боббі. — Ось я по тридцять

годин на тиждень співпрацюю з ветеранською філією. І я туди-

розтуди певна: ми могли б надати отакому файному та

заслуженому ветеранові якийсь перепочинок.

Він сіпнувся дати драла, але її рука вхопила його за лікоть

швидше, ніж він би встиг накивати п’ятами. Обличчя йому

скривилося від страху та болю. А вона притягла його майже

впритул до себе. Заговорила обачливо, не підвищуючи голосу.

Кожне її слово звучало чітко й гостро.

— Придумай. Якусь іншу бувальщину.

— Так, мем, — пробелькотав жебрак. — Придумаю.

Обов’язково.

Вагон сповільнив рух, звертаючи вбік, до першої станції Бріч-Кенді. Боббі відпустила прошака й підвелася. Коли він уздрів її

повен зріст, очі йому трохи розширилися. Рід її походив із

Самоа, й іноді вона справляла десь таке враження на людей, що

бачили її вперше й не сподівалися побачити велетку. Часом вона

трохи потерпала через такий свій ефект. Але не цієї миті.

Її брат мешкав у милому гніздечку для людей середньої

заможності, недалеко від меншого університету Бріч-Кенді.

Якийсь час по тому, як Боббі повернулася на Марс, вони з

братом жили в одному помешканні. Та вона й досі тулила

докупи окремі шматочки свого життя. Ніколи не думала, не

гадала, що це буде така забарна справа. Наслідком усього того

стало почуття якоїсь заборгованості перед братом. Почасти сюди

належали родинні вечірки.

Різні приміщення Бріч-Кенді були розкидані то тут, то там.

Вона йшла, а стіни при її наближенні спалахували рекламними

оголошеннями, впізнавали її в обличчя й переслідували

пропозиціями таких виробів та послуг, які, на їхню думку, могли

б їй знадобитися. Організувати зустрічі, заманити в членство у

спортклубах,

надати

запаморочливі

космічні

екскурсії,

консультації психолога, показати новий фільм Мбекі Суна…

Боббі удавала, ніби все це й не до неї. А все-таки їй хотілося, щоб

вешталося тут більше перехожих, хоч трохи більше щоб

мелькало людських облич, аби різноманітніш було. Навіщо?