Павло Дерев'янко - Тенета війни, Павло Дерев'янко

— Так, — мовив пан Довготелесий.

Пан Пузань із відповіддю забарився: у непевному місячному світлі він похапцем занотовував щось у записнику, тож геть не зауважив урочистості моменту.

— Відповісти мають обидва, — сказав Пилип.

— Що? Так-так, авжеж, — другий поспіхом дошкрябав речення і додав: — Вибачте.

— То йдіть.

Характерник рушив першим, ледь чутно зітхнувши. Обидва телепні знали, що прямують до лісу, але вбралися як на вечірній променад. Добре, що він не зав'язав їм очей, як робив зазвичай іншим, — ці двоє й так мало не щокроку спотикалися, мов брели лісом уперше.

Поводивши бевзів трохи між деревами, Пилип озвучив друге питання:

— Ви житимете чужинцями серед людей. Чи бажаєте йти далі?

— Так, — відповів пан Довготелесий та швидко озирнувся. У голосі вчувалася непевність.

Олефір терпляче чекав, доки пан Пузань занотує його питання.

— Ага, — мовив нарешті той.

Треба закінчувати цей фарс, вирішив Пилип. Найближча галявина згодиться.

— То йдіть.

Вони ще кілька хвилин покружляли хащею: мало не загубили пана Пузаня, який зненацька зупинився для чергової нотатки; сполохали молодого кабанчика, що мирно розкопував собі корінці; підступна гілка ледь не вибрала пану Довготелесому око... Уздрівши галявину, Пилип неабияк зрадів, аж проголосив останнє питання трохи бадьорішим, аніж треба, тоном:

— Ви проклятими зостанетесь назавжди. Чи бажаєте йти далі?

— А якщо я передумав? — спитав пан Довготелесий, потираючи ушкоджене око.

— Запізно, — відрубав Пилип. — Мусите погоджуватися.

— Тоді так, — відповів пан Довготелесий і, ніби злякавшись власної відповіді, сторожко роззирнувся.

Пан Пузань крутився, доки не знайшов на галявині освітлену місяцем ділянку, зробив чергову нотатку, повернувся й теж погодився. Із неабияким полегшенням Пилип розв'язав наплічника, дістав мідну чашу та пляшку темного скла.

— Тепер треба розпалити багаття? — спитав пан Пузань.

— Ні, — відповів Пилип, відкорковуючи пляшку. — Це просто вигадка.

Він хотів якомога швидше покінчити з цим.

— Але згідно наших джерел...

— Стара містифікація, — рішуче перебив характерник. — Ритуал у переказах навмисне сповнений зайвих дій, аби ускладнити його повторення.

— Он воно що, — пан Пузань поправив окуляри і побіг на світло доповнювати свої записи. — Резонно!

— А та частина з ножем у серце? — обережно перепитав пан Довготелесий.

Пилип витягнув з-за череса ножа.

— А от ця частина правдива, — він мить помовчав, а потім пожалів переляканого супутника: — Жартую.

Довготелесий криво посміхнувся, витер з лоба дрібні краплі поту.

— Слова над багаттям також вигадані, — додав сіроманець. — Зумисна романтизація ритуалу. Насправді досить тільки випити трунок.

Пан Пузань записував його свідчення так ревно, що грифель мало не дер папір. Характерник обережно наповнив чашу, ретельно закоркував пляшку та підніс напій пану Довготелесому.

— Тут на двох, — урочисто мовив Пилип. — 3 цим ви отримаєте здатність перейти... По той бік.

Чоловіки нервово перезирнулися.

— Ви довго шукали, — нагадав Олефір. — Ви знайшли. І добре заплатили.

— Але навіщо було йти аж сюди, аби...

— Відкиньте сумніви! — перебив нетерпляче сіроманець.

— Я пройшов цей ритуал у п'ятнадцять років. Ви за крок до нових сил! Невже відмовитеся через страх?

Аргументи подіяли.

— Що нас чекає? — спитав пан Довготелесий.

Від нього аж смерділо страхом.

— Побачите... Кожен переживає особистий досвід переходу, тому мої поради вам не допоможуть.

Чоловіки знову перезирнулися.

— Отже. Хто перший?

— Давайте мені, — наважився пан Пузань і забрав чашу. — Скільки треба випити?

— Половину. Решту залиште побратимові.

Той кивнув, облизав губи, поправив окуляри й аж потім рішуче ковтнув. Пан Довготелесий зачудовано спостерігав за ним. Пан Пузань випив навіть більше, ніж половину, голосно крекнув, витер губи долонею та передав чашу товаришу.

— Може, не треба? — спитав пан Довготелесий. — Нам для перевірки згодиться й хтось один...

— Ану, пий! — скомандував пан Пузань.

Пан Довготелесий підозріливо оглянув темний напій, принюхався — пахло калганівкою та якимись травами, схожими на ялівець. Кілька секунд він намагався вгамувати збуджене дихання, а потім рвучко випив усе до дна.

— Ух! — видихнув пан Довготелесий і занюхав випите напарфумленою хусткою.

Сіроманець забрав чашу, ретельно прополоскав її водою з фляги і кивнув завмерлим чоловікам:

— Сідайте на землю та заплющте очі.

Вони негайно виконали наказ.

— Чекайте кілька хвилин. Після цього відбудеться перехід.

Обидва слухняно завмерли на прохолодній нічній траві. Пилип уважно стежив за їхніми обличчями, аби не проґавити належну мить.

Ці двоє вийшли на нього два тижні тому. Далі відбулася класична партія, яку Пилип розігрував не вперше. Експозиція: він отримав наказ особисто від Басюги та сів біля них у шинку як простий вартовий, стомлений марудною роботою і радий поплескати язиком. Обережне знайомство: вони щедро пригощають вечерею та розпитують про життя-буття. Він ділиться всім, що належить їм згодувати. Налагодження контакту: зустрічається з ними декілька разів, завжди дозволяє платити за частування, а потім просить грошей — мовляв, має віддати частку великого боргу, розмір якого перевищує його річну платню. Приманку заковтнуто: йому пропонують чималу суму за одну невеличку послугу новим друзям. Вони так давно хотіли втрапити до Потойбіччя! Та ніяк не могли знайти методу. Пристрасно мріють про знайомство з легендарними і загадковими силами... Чи це можливо для людини поза Орденом? Кажуть, є якийсь ритуал, що зветься ніччю срібної клямри.

Він сумнівається — вони наполягають; він вагається — вони подвоюють суму; він боїться гніву Ордену — вони підмаслюють щедрим авансом. Зрештою, він погоджується. «Тільки ви двоє, опівночі». І ось вони тут, готові робити все, що наказано; думають, що обдурили простака-сіроманця, дарма довкола таких кружляють страхітливі чутки; тихо радіють, що нарешті викрали надважливий секрет... Скільки вже таких він бачив.

— Не можу чекати! — схопився раптом пан Довготелесий. М'язи його обличчя дивно смикалися. — Я відчуваю, що готовий! У вухах золотий передзвін! Потойбіч кличе мене! Я чую!

Він скочив на ноги та вихопив з кишені складаного ножика.

— Ні-ні, заждіть, — почав Пилип. Це було не за планом.

— Ось вона, я бачу! Квітне перед очима... Кличе мене! Маю рушати! Я знаю!

У блідому місячному сяйві лице пана Довготелесого кривилося й палахкотіло. Одним управним рухом він викинув лезо та ввігнав його собі у груди під якесь нерозбірливе гасло.

Відлуння передсмертного крику розлетілося лісом. Ще мить — і тіло гепнуло об