Лойко Самум - Порожні портрети, Лойко Самум

Те що художник вчора погодився допомогти зовсім не означало, що він чесно хотів цього. Радше погодився аби не засмучувати дівчину, але зараз, проходячи мистецьким рядом, не міг приховати захоплення. Не був тут з десяток років, а коли востаннє тримав пензлик навіть не згадає вже. В його душі поряд з самотністю, хоч й не надовго, але поселилися ще радість з краплиною суму.

— Чому Життя живе серед людей? — вирішив поцікавитися художник дорогою додому.

— Тут діє закон “Святого Миколая”. Знаєте про нього? — дівчина поглянула на художника який заперечливо помахав головою. — Насправді, цей закон точної назви не має, але суть залишається. Тобто, поки ти віриш у Святого Миколая, то він існує, або інша версія про мрії. Варто просто у щось вірити й цього достатньо.

— Мені здається, що це зовсім не так, — відповів художник, а потім все ж зрозумів, що вона насправді має на увазі. — Виправ мене якщо раптово помилюся, але насправді Святого Миколая не існує, це лиш ми його вигадали. Це віра у те чого немає. Але натомість дитячої віри, батьки роблять так ніби він існує… А ти повертаєш людям віру у краще життя, бо без неї ти не існуватимеш?

Життя щиро посміхнулася. Вона раділа, що не довелося все розповідати самій. Вона лиш плід людської надії на краще життя. Більше художник в неї нічого не запитував. Потрібно було розібратися з цим та усвідомити. Враз йому стало цікаво чи люди бачать їх у двох, чи лиш його, але вже запитати не наважився.

Вони розійшлися біля під’їзду та домовилися зустрітися на зібранні. Повернувшись додому, художник розклав куплені матеріали так як і тринадцять років тому. Можливо варто було скласти по іншому, бо може повторитися доля, але як не крути це було найзручніше.

Ввечері, на ту ж саму годину, зібралися невдахи. Та художник не міг зрозуміти чи всі ті самі, чи з’явився хтось новий. Наразі він бачив лиш одне обличчя, що було напроти. Дівчина розповіла як потрібно сідати, аби черга до нього не доходила.

І ось історія за історією та кожного разу люди скаржилися на життя. Художник час від часу поглядав на дівчину й дивувався, що вона сидить повністю спокійна та слухає з певним захопленням. За один вечір вона вислуховує скільки про себе, що проста людина вже давно би покінчила життя самогубством. Після закінчення, Життя весело прискакала до художника та почала розповідати, кому вони сьогодні допоможуть. 

Цією людиною виявився чоловік середнього віку. Він був власником невеликої книгарні, яку мали невдовзі закрити.

— Моє життя сталося так, що те що я люблю найбільше хочуть в мене забрати. Це моя книгарня.

А далі чоловік розповідав трішки про своє дитинство, як вирішив відкрити власну книгарню та поскаржився, що останнім часом людей знову зацікавило читання, а його книгарню, одну з декількох у цьому місті, хочуть закрити.

— Мені заборонили замовляти нові книги, таким чином, говорячи що час вийде тоді, коли куплять останню книгу, — говорив чоловік вже окремо художнику та дівчині. — Я у такому відчаї, що кожного дня приношу книги з домашньої бібліотеки, лише б вони не закінчувалися.

Життя дала чоловіку можливість висловитися, а сама повернулася до художника, який навіть не дивився на нього, бо не знав як допомогти. Все ж домовилися, що чоловік завтра прийде за зазначеною адресою й художник намалює його, хоча той і сперечався.

— Тобі потрібно лише взяти до рук пензлик і спробувати, — запевнила дівчина.

Завтра настало швидше ніж гадалося. Після сніданку минула якась мить і вже художник стояв за мольбертом, а навпроти сидів чоловік. Поряд метушилася дівчина щось весело щебечучи. Тепер вже точно діватися було нікуди, тому взяв до рук пензлик. Поглянув один раз на чоловіка та нічого не побачив, лише костюм. Ще раніше вони з дівчиною домовилися, що вона буде відволікати чоловіка розмовами, аби той не помітив, що художник на нього не дивиться.

Чоловік розповідав про своє життя. З цієї історії художник зробив висновок, що буде малювати.

— Готово, — сказав та відійшов.

До завершення Життя інколи проходила в нього за спиною тому бачила й не здивувалася, на відміну від чоловіка.

— Це зовсім не мій портрет, — засперечався, — тут навіть обличчя не має!

І справді була лише біла сорочка та синій піджак, а замість голови порожній листок. Ані чоловік, ані дівчина до кінця не могли зрозуміти, що він саме мав на увазі. І на відміну від Життя, яка зацікавлено розглядала картину, чоловік продовжував сперечатися.

— В порівнянні з вашими книгами, ви — порожні. Я розумію вашу любов до книг, але в історії вашого життя немає майже нічого окрім книгарні. Про вашу сім’ю я почув лиш мимохідь. Можна навіть сказати, що ви даремно прожили цю частину життя, — відповів жорстоко художник. — У вас замалий всесвіт, який крутиться навколо одного. Через це не помічаєте прекрасне життя навколо!

Художник повернувся до них. На обличчі дівчини була тінь посмішки, а чоловік був з широко розплющеними очима.

— Можливо… ви маєте рацію, — здається, почав розуміти сказане, — колись в дитинстві я хотів подорожувати. Не знаю, можливо навіть переїхати в інше місто, але я єдиний працівник у книгарні… а мою дружину давно кликали на роботу туди…

Забирати портрет чоловік не захотів. Вирішив, що все ж продасть книгарню, але любити книги не перестане та змінить своє життя на краще. Міркуючи про щось своє, пішов додому. А дівчина задоволена роботою вирішила приготувати чай. Поводилася вона так ніби у себе вдома, а потім вирішила, що залишені картини будуть вішати на стіни, аби одразу було видно.

— Чому вийшло саме так? — запитав художник.

— Як тільки його побачила, то зрозуміла, що все ж книгарню доведеться продати й так буде краще. Але його любов виявилася занадто великою, тому ваші слова трішки пом’якшили сприйняття такої реальності хоча і прозвучали доволі грубо.

Виявляється, що вона інколи зазирає до людського майбутнього, аби переконатися, що робить правильно. Вони трішки поговорили про майбутнє та як вона це робить. Помріяли про наступні портрети, уявляли різних людей та що в них буде замість обличчя.