Лойко Самум - Порожні портрети, Лойко Самум

Тоді, коли ще світ був різноколірний, а дружба була ще вірною та наївною — трапилася ця історія. Це був приклад справжньої дружби, яку хотів би мати кожен. Зараз ті часи старий художник згадував з легкою посмішкою на обличчі. З роками він все частіше згадував старого товариша, коли той ще був вірним другом, а він — лише хлопчиною з краплиною таланту…

— Виявляється, що в старості людина бачить світ у фіолетових відтінках, — радо повідомив друг, — це нам вчитель сказав. Можеш таке собі уявити?

— Як на мене, він просто вирішив привернути вашу увагу, а ви дурні — повірили, — відповів хлопчина, на той момент нікому невідомий художник.

Друг почав палко заперечувати, він навчався в художній школі з самого дитинства та робив немалі успіхи у цій справі. Йому подобався той вчитель, тому вірив. 

— Та що ти знаєш! Він найкращий вчитель у нашому місті, його учні — відомі художники! Одним з них колись буду і я! Все для цього зроблю! Я не боюся виставляти свої картини та здатися посміховиськом в очах людей, бо всі відомі люди це проходили, а ти — лише боягуз, — закінчивши він відвернувся, бо саме до класу зайшла вчителька та почала урок.

Хлопчина вислухав свого товариша, але нічого з цим зробити не міг. Так, можливо, він був боягузом. Та й малював він значно гірше. З першого класу вони ходили разом, але потоваришувати лиш кілька років тому, коли на шкільній виставці критикували малюнки одне одного. З того часу їхній дружбі заздрили багато, та попри сварки їх знову зводила спільна любов до мистецтва.

Товариш малював гарно, але в його картинах завжди чогось бракувало. Вони ніби були нудними та не цікавими, не викликали жодних емоцій. Але він мав таке терпіння та жагу до того, щоб лише малювати краще, що йому заздрили всі. І він також. "Хлопчина, що малює лише обличчя" —  це було його прізвисько у художній школі, яку покинув кілька тижнів тому, через дурну сварку з вчителем. А другу зізнатися в цьому боявся.

— Поїдьмо вступати у найкращу художню академію країни? — пошепки  повернувся до нього товариш.

— Це ж страшенно дорого!

— А ми так намалюємо, що нас візьмуть на безкоштовне навчання! Так, щоб з ногами й руками забрали…

— Рано про таке думати, для початку хоча б школу закінчити.

— Не рано. Мріяти ніколи не рано, головне не втратити момент коли потрібно починати здійснювати ці мрії. Тому чим раніше, тим краще.

Він завжди такий. Завжди вірить у краще завтра. З часом такі балачки все почастішали та згадувалися ледь не кожного дня, а до закінчення школи так і взагалі це була єдина тема для обговорення.

— Давай хоча б спробуємо? — все торочив товариш.

— Ти ж чудово знаєш, що я не ладнаю з учителями. І байдуже чи це звичайна школа, чи художня…

Відповідав так завжди. Хлопець постійно відмовлявся від цієї ідеї. Гайнути на іншу сторону країни у пошуках щастя? Ні. Це не про нього.

Скільки не було цієї розмови, то кінець був завжди один, але не цього разу. Після випускного минуло лише кілька днів і попереду було ціле літо. А після однієї з найбільшої сварки з батьками, хлопчина вирішив погодитися на пропозицію друга й поїхати вчитися ген за це місто. Якби це не було не очікувано, але друг не розгубився і через кілька годин вони вже були у дорозі.

Поїзд проїжджав прекрасні краєвиди, які так і просилися намалювати. Та приваблювали вони не всіх, деякі пасажири навіть жодного разу не поглянули на них.

— Як же гарно! Ніби дивлюся на картину Жана-Батіста Каміль Коро… але не можу згадати яку саме, — розповідав поряд, притулившись обличчям до вікна друг.

— Не дивно. Я й імені не згадав би навіть, — підсумував хлопчина, — можливо, все ж даремно ми це?

— Е ні! Тепер головне не шкодувати.

Приїхали саме вчасно. Вступні екзамени були через кілька годин, тому був час навіть відпочити. Сиділи вони у підніжжі будівлі. Друг читав товстелезну книгу з історії мистецтв, а поряд сидів хлопчина та нудьгував підперши голову рукою. Він розглядав студентів, яких з кожною хвилиною ставало все більше. Вони ходили туди-сюди та щось обговорювали. Всі готувалися до вступу.

— Мікеланджело Мерізі да Караваджо? — запитав. — Що ти про нього знаєш?

— Бачив кілька портретів. Як побачу, то відразу впізнаю. Цікаві такі доволі, а що?

— Як ти з такими знаннями збираєшся вступити? — здивувався друг. — Чи ти лише відомих портретистів знаєш? Хочу тебе розчарувати, але й вони хоч раз в житті, але все ж малювали картини у різних жанрів.

Друг поглянув на нього. Хлопчина таке як взагалі не слухав його розглядаючи перехожих. Обличчя в нього було беземоційне, а очі порожні. Здавалося, що він взагалі не мав ніякого інтересу до мистецтва. Не схожий на художника, але це тільки до того часу, поки не знайде людину яку хотів би прямо зараз намалювати. Лиш тоді сяяли очі.

— Я — не вступлю… — тільки почав говорити хлопчина, як його перебили.

— Ти хоч спробував? — запитав друг.

— Так, звичайно! Шість! Це майже з десяток змінених художніх шкіл і в жодній я не затримався на більше ніж на місяць. Сотні разів намагався намалювати пейзажі та натюрморти за порадами інших людей та різних книг, лиш для того аби зрозуміти, що я невдаха, який не може цього зробити!

Це було вперше коли він так розлютився. Зазвичай говорив що не мав часу, або натхнення малювати, але жодного разу не відповідав так грубо. Увагу на них звернули навіть студенти, що проходили поряд.

На це ліпший друг нічого не відповів. Не хотів чи не знав просто — не відомо, але від відповіді утримався. Цей час, що залишився — провели у повній тиші. Говорити більше ніхто не хотів. А коли заходили до аудиторії, то просто побажали удачі на останок.

Перший екзамен був з історії мистецтв, а на другому — потрібно було вже малювати. Час йшов дуже повільно, що на першому, що на другому іспиті. За годину хлопчина доволі знудився та хотів швидше піти. До того ж давно вже все що потрібно зробив.

Коли все нарешті закінчилося, друг одразу накинувся на нього з питаннями, але не встигли вони вийти за межі будівлі, як хтось вигукнув його ім’я. Це був викладач, який сидів разом з ними в аудиторії. Він попросив пройти до одного кабінету, де вже сиділа вся вступна комісія, яка розглядала роботи студентів.