Лойко Самум - Порожні портрети, Лойко Самум

Черги майже не було, тому повернулася швидко. Перепросила за те, що не пригостила та відкусила шматочок. Художник не бачив її обличчя, але гадав, що на ньому є посмішка. Здавалося, що вона щаслива.

— Перепрошую, день сьогодні виявився довгим. Загалом я мало їм, лиш тоді коли захочеться.

За одну мить дівчина видала велику кількість інформації. Напевне, вона давно хотіла це все розповісти, але не було кому.

— Можна запитати чому ти була в тому клубі? — запитав подивившись на небо. — Як на мене, ти доволі щаслива людина. Пробач, якщо сказав щось не те… я не маю права судити, бо не знаю…

— Я — Життя, — перебила дівчина та подивилася на нього. — Мене не просто звати “життя”, а я є саме життя. Ось таке воно на вигляд. Я змінююся під уявлення кожного і теж ходжу на роботу. Живу серед людей аби їх розуміти.

Художник поглянув на неї та посміхнувся:

— Важка, напевне, професія. Люди самі не знають чого хочуть…

На це дівчина заперечливо помахала руками:

— Знають! Люди хочуть щасливо жити, а що робить їх щасливими, то вже інша справа. Моя робота проста: повертати людей до життя. Не в прямому сенсі звичайно, не воскрешати, а повертати сенс життя.

— То ти прийшла повернути мені сенс життя? — посміявся художник. — Безглуздо та даремно! Можеш не витрачати на мене час, ти й сама бачила скільки навколо людей з різними проблемами, то допоможи краще їм.

Дівчина терпляче вислухала. Художнику не було видно, але вона була спокійною, так ніби знала, що як той договорить, то все одно буде по її.

— Я не встигаю за Смертю. Вона посилає голод, хвороби та війни… а я не можу в одну мить зробити життя на землі прекрасним, так щоб всім було добре, — сказала Життя повне відчаю в голосі. — Тому прошу допомоги.

Подивитися на дівчину у художника не вистачало сміливості. Він дивився на перехожих. Йому вони всі здавалися щасливими та безтурботними. Тоді, навіщо, їм потрібно допомагати? І, взагалі, як? Як він може допомагати людям, якщо не бачить їхніх сліз?

— Чому саме я?

— Бо я не знаю як тобі допомогти. Абсурдно звучить, правда? — розсміялася Життя. — Гадаю, що тобі стане легше коли будеш старатися для інших. Розумію, що ті портрети ти малював частково для себе, але чи не було приємно бачити емоції покупців?

Художник і собі посміхнувся. Все ж він виявився наскільки безнадійним, що саме життя не знає як допомогти. Дівчина ще щось розповідала, а небо стало ще темнішим. Був вже не вечір, а ніч, та на вулиці все одно залишалося людно. Цікаво про що вони думали дивлячись на них? Чи міг хоч хтось уявити, що цей чоловік портретист, який страждає сліпотою на обличчя, а поряд дівчинка, що доїдає вуличний фаст-фуд — саме життя у людській подобі. Так багато думок…

— Не думаю, що зможу допомогти, — ледь чутно промовив, — навіть гадки не маю яким способом…

— Малюватимете портрети, — перебила дівчина, — будемо ходити на зібрання клубу невдах і шукатимемо найпохмуріших. А ви малюватимете їх портрети так як бачитимете.

Художник поглянув на дівчину та хотів заперечити, що це не можливо. Але вона встигла продовжити, та запевнила, що малювати обличчя не обов’язково. Досить лише їх уявляти.

— Як гадаєте, на кого я схожа? — запитала намагаючись пояснити свою думку.

Художник поглянув на неї та побачив замість обличчя лише пляму, тому відвернув голову.

— Не бачу, але гадаю, що на ранкове сонце. І весняне, коли не спекотно, а навіть прохолодно. В саме той час над полем туман, а від дерев лине спів птахів. Й стоїть запах щойно скошеної трави, — художник посміхнувся, — словесно описав краще ніж намалював би.

Він повернувся до дівчини. Гадав, що вона теж сміється та вона, підперши голову рукою, дивилася на перехожих. Задивившись на неї, художник не міг повірити, що це її обличчя. Він пам’ятав, що кожна людина бачить Життя по своєму. Але в його уяві це дівчина з купою дрібних шрамів на обличчі та теплою посмішкою. Її очі дивилися на людей та горіли бажанням. Бажанням допомогти. Здається, вона ніколи не втомлюється.

— Ви не цікавилися чому так раптово втратили здатність бачити обличчя? — дещо замріяно запитала дівчина. — Мені здається, що ви просто не хочете їх бачити. Для вас зрада має обличчя і тому ви так боїтеся побачити інших, — вона подивилася на нього і продовжила: — ось як я допоможу вам, а ви іншим.

На це художник не мав що сказати. Можливо, вона мала рацію. Раніше найліпший друг, тепер був просто порожнечею, як і всі люди. Та як тільки подумавши про геть про інше — розгледів. Це було перше обличчя за скільки років… І як виявилося, дівчина мала рацію. Все сталося так як вона й хотіла. Вимотаний розмовою художник погодився спробувати допомогти.

Наступна зустріч була запланована на вечір, тому попереду був цілий день. На жаль, на сніданок не виявилося нічого смачного, тому довелося з самого ранку йти до магазину. Під підїздом його вже чекали. Дівчина сиділа навприсядки та годувала голубів. Поки її не побачив, гадав, що вся вчорашня розмова була просто сном.

Якби це було правдою, то цікава історія вийшла б. Через п’ятдесят років, після його смерті, написав би хтось про нього книгу. Ім’я, дата народження й смерті, та біографія про відомого художника, який згодом зійшов з розуму та говорив з Життям. Хоча цього, напевне, ніколи не станеться. Про нього всі вже забули та не пам’ятають, а якщо раптом хтось все ж напише, то історія більше буде про невдаху…

— Не можна завжди думати лише про погане! — підкралася дівчина. — Мене це дещо ображає.

— Я просто розчарувався у житті, — сказав не подумавши художник, — пробач…

Від учора дівчина ніяк не змінилася. На питання, що вона тут робить, розповіла, що треба підготуватися. Закупити нових полотен, фарб та пензлів. Сказала, що краще підготуватися з самого ранку ніж потім поспіхом.

Попри незадоволення художник все ж пішов. Життя не давала йому вибору. Не далеко від дому був ринок на якому продавалося здається, що все. Блукаючи рядами, можна було знайти різні дрібнички, а разом з дівчиною ринок здавався великим лабіринтом. Вона тим часом весело бігала від одного прилавка до іншого. Поводилася так, наче була тут вперше, хоча стверджувала геть протилежне.