Лойко Самум - Порожні портрети, Лойко Самум

— Отже, це він? — з відразою поглянула на хлопчину жіночка.

Посеред кімнати стояв стіл з купою малюнків, серед яких був і його.

— Поглянувши на твою роботу, я не міг зрозуміти чи ти просто знущаєшся й насміхаєшся, чи просто не розумієш завдання? — сказав поряд тлустий чоловік.

— Про який у такому випадку може йти мова про вступ з такими мізерними знаннями? — потакував ще один чоловік. — Це ж потрібно вміти не розрізняти натюрморт від портрета!

Дорослі, забувши про всіх, просто розсміялися.

— Я бачив ту дівчину вперше і ніколи не зустрічав схожих раніше. Зовсім не схожа, але така ж гарна. Я хотів швидше її замалювати, бо хто знає, можливо, я більше ніколи її не побачу. А ваш натюрморт був мені геть не цікавий.

Комісія вислухала його з широко розплющеними очима. Чи то вони більше ніколи не чули такої щирої промови, чи то дивувалися його нахабності так говорити. А причина була лиш в тому, що серед натюрмортів, був один-єдиний портрет дівчини.

За кілька хвилин хлопця вигнали та пообіцяли, що він більше ніколи не вступить до цієї художньої академії. На подвір’ї його чекав стривожений товариш, який кинувся на нього з питаннями.

— Ну що там? Зарахували? — питання за питанням. — А… а про мене нічого не говорили?

— Ні. Говорили лише про мене, — тихо промовив хлопчина та опустив голову, — я ж говорив, що саме так і буде…

Всі студенти після екзамену поспішали додому. Напевне, їх вже чекали рідні за святковим столом.

— Мені сподобався той портрет. Навчав хтось?

Хлопці підняли голови та побачили того самого викладача. Він весь час стояв поряд нікуди не відходячи. Хлопчина заперечливо помахав головою та відповів, що спочатку просто робив швидкі замальовки своєї рідні, а потім почав читати різні книги для художників.

Розповідаючи це, хлопчина й не підозрював у що це перепливе. Наступної миті прозвучала вже друга пропозиція, яка змінила його життя:

— Хочеш стати великим портретистом?

Збентежений, тому не зміг відповісти одразу, але замість нього це зробив ліпший друг.

— Звичайно, що хоче! Ще і як хоче!

 Після тієї розмови, цей викладач взяв його “під своє крило”. Друг, як і гадалося вступив, та вирішив жити у гуртожитку, але пообіцяв що будуть кожного дня бачитися. А хлопчині знайшовся вільний куточок у майстерні в якій він буде навчатися. До обіду викладач мав пари в академії, а після — мав індивідуальні заняття з хлопчиною.

Так минали місяці. Навчання дещо вплинуло на їхню дружбу, але загалом все було як і раніше. Кожен радів за успіхи один одного і здавалося що все добре. Ніякої конкуренції не мало бути, бо як же могли конкурувати портрети з пейзажами? Кожному своє і свій поціновувач. Ця здавалося б банальна дитяча обіцянка, дружити попри все, була такою міцною, що ніхто не наважувався її порушити. Тому ніякі сварки не затримувалися довше ніж на кілька днів. У цьому місті їх було тільки двоє, тому сваритися не могли.

Так тривало доволі довго, понад рік. До першої виставки.

— Уявляєш? Це моя перша серйозна виставка у житті! — радів хлопчина, за цей рік його портрети значно змінилися на краще. — Хоч серед тих відомих картин, мій напевне, загубиться, але все ж…

Друг, що ще стояв у порога від здивування — закляк, а потім ледь зумів вимовити:

— Я радий за тебе. Справді…

По ньому було видно, що ця новина його геть не порадувала. Навіть посмішки не зміг з себе видавити й так тривало до того дня коли мала бути ця виставка. Ходив похмурий та мовчазний, а після виставки змінився. Ніби інша людина став. Став підтримувати та націлював більше брати участі у різних конкурсах та старанніше виконувати замовлення.

Так закінчилося навчання в академії. Тепер вже молодий та перспективний художник не бачив сенсу вступати й вирішив просто працювати, а його найкращий друг став особистим менеджером, який згодом закинув малювання. Зі своєю родиною — помирився, але навіть попри успіхи — батьки не змогли пробачити втечі та спілкувалися доволі рідко.

Так минуло двадцять років. Виставки за виставками, подорожі у різні країни та шалена популярність. Купа прихильників та так же багато ворогів. Але ніхто художника не лякав, він просто робив свою справу. Та все ж був у нього один найстрашніший заздрісник, якого варто було боятися. На жаль, помітив він його занадто пізно.

— “Свічка, що так яскраво палає, згорає занадто швидко”, — промовив одного разу товариш та зробив свій хід у шахах.

— До чого це ти? — запитав художник.

У вихідні вони часто збиралися разом та грали у шахи, або просто обговорювали останні новини.

— А це так, нічого важливого, — відмахнувся, — прочитав недавно в одній книзі…

Це сталося на останній його картинній виставці. Вигуки радості та похвали швидко змінилися на засудження. Раніше наповнені захопленням очі наповнилися розчаруванням. Гучні оплески перетворилися на глибоку тишу.

— Вітаю з черговою успішною виставкою! — говорив кожен другий.

Та це тривало недовго, можливо пів години, а потім все затихло. Виставкова зала була заповнена купою облич. Лиця відвідувачів виражали не аби яку неприязнь, лиш портрети на стінах не змінилися.

На невеликій сцені, у всіх на очах стояв художник, який і намалював всі ці портрети. А поряд найліпший друг, який в одну мить перетворився з надійної підтримки на заздрісника. На початку вечора ніби щиро привітав, а щойно звинуватив у якомусь шахрайстві. Що саме він говорив далі, художник більше не слухав.

Зрада найближчого друга застрягла глибоко в серці, а те що всі присутні так легко йому повірили додавало ще болю. В мить здалося, що став геть сліпим і глухим. Не чув більше музики, розмов та засудження, а всі обличчя перетворилися на розмиті плями…

Це сталося понад десять років тому. Більше імені цього колишнього відомого художника ніхто не згадував. Всі картини продалися за смішну ціну та з позначкою “підробка”. Тоді здавалося, що час йде повільно. Лякало відчуття, що аж до самої смерті доведеться жити з порожністю.