Лойко Самум - Порожні портрети, Лойко Самум

Та життя йде вперед і байдуже на людські проблеми. Воно чекати не буде і ще є маленька можливість застрибнути в останній вагон, залишивши на пероні валізи “минулого”. Саме це й намагався останні кілька років зробити художник. Зібравши всі фарби, заховав якомога найглибше у шафу, порожні полотна продав на ринку та частково змінив роботу.

Художником йому більше ніколи не бути, це ще говорив його вчитель.

— Гарно малюєш портрети, але не більше, — сказав одного разу наставник. — У наш час художники мають вміти малювати все, щоб замовникам не було проблем. Я можу запропонувати тобі два варіанти на вибір: робиш малювання своїм захопленням у вільний час, але не професією, або ж стаєш відомим на весь світ портретистом…

І він став відомим портретистом. Можливо поки що не на весь світ, але доволі успішним. Багато багатіїв замовляли портрети. Ця робота його годувала та робила щасливим, не всі могли цим похизуватися, але лише до певного часу.

Та виставка зруйнувала сходи з важкої праці в один момент. Люди відмовилися від нього та його картин, а ця ситуація поставила відбиток у вигляді прозопагнозії. Кому ж потрібен портретист, що не бачить обличчя?

Загалом, все не так і погано. Роботу можна знайти іншу, лиш довіри до людей більше ніколи не буде. Замість неї буде самотність.

Одного разу на дверях своєї квартири помітив оголошення. Там щось йшлося про клуб невдах, ніби поговоривши з такими як ви — стане легше. Що саме стане легше — не зрозуміло. Навряд вони допоможуть фінансово чи взагалі повернуть час назад, аби цього уникнути. Попри недовіру художник все ж пішов у зазначений час та місце. Можливо сподівався почути історії інших і заспокоїтися, що він не найбільший невдаха у житті.

На його подив, людей було значно більше ніж очікувалося. Довелося позичати стільці в іншому приміщенні. Всі приблизно одного віку. Відвідувачі сиділи колом обличчями один до одного та розповідали, що трапилося в їхньому житті, як на це відреагували, чи не здалися та що планують робити далі. Дивно, та порад ніхто не давав, хоча багато історій були схожими. По голосу можна зрозуміти кому зараз тяжко, а хто вже частково змирився. Цього він навчився за багато років, бо разом з обличчями не бачив і їх емоцій.

На щастя, до художника черга не дійшла. Вислухали лиш маленьку частинку історій та вирішили залишити щось на наступний раз. Все одно проблеми нікуди не зникнуть.

Легше поки що нестало, тому вирішив прогулятися вечірнім містом. Гуляючи бачив вулицю, старі будинки, світло ліхтарів. Продував прохолодний вечірній вітерець, а люди навколо утворювали гамір. Важко було звикнути до сліпоти на обличчя, але згодом все ж звик.

— Перепрошую, а як називається ця картина? — запитала дівчина.

Чоловік, що продавав картини знизав плечима та сказав, що як назве, то так і буде. У нього стояло багато намальованих, але загалом це лише перемальовки відомих картин. Художник часто проходив мимо нього і кожного разу боячись, що одного дня там опиниться одна з його робіт.

— “Син людський” Рене Магрітт, — відповів із-за плеча дівчини художник. — Від недавно це моя улюблена картина.

Дівчина розгублено поглянула на нього та швидко подякувала. Художник оглянувши картини пішов далі. Аж раптом знову почув голос дівчини. Вона вв’язалася по дорозі з ним та щось белькотіла про картини, а художник тим часом задивився на зоряне небо. Тепер він міг дивитися лише на пейзажі та натюрморти.

— Які у вас плани на вечір? — витягнула з думок дівчина.

— Вдома подивлюся прогноз погоди на найближчі дні…

— Кудись збираєтеся? У подорож напевно?

— Ні. Просто померти хочу в сонячний день. Гадаю, що злива ускладнить роботу. Не хочу більше завдавати іншим клопотів.

Здається, слова художника ніяк не спантеличили дівчину. Вона лиш сумно промовила:

— Отже, вам теж набридло життя…

Щоб там не говорили, а день сьогодні був непоганий, особливо вечір. Небо було таке як його бачив Ван Гог, а час йшов так як на картині Сальвадора Далі. Шкода, що це всього лише маленька мить. Не заважали цьому прекрасному вечору навіть розмови прохожих та музика з ресторанів навколо. Чомусь сьогодні було значно тихіше ніж зазвичай. 

— А я вас впізнала, — раптово мовила дівчина. — Ви також художник, але на жаль не пам’ятаю вашого імені…

— Я сам вже його понад тринадцять років не пам’ятаю.

— А мене пам’ятаєте? — поглянула на нього дівчина.

Художник вперше за всю прогулянку поглянув на неї. Та її обличчя все одно не побачив. Замість нього розмита пляма. Тому неохоче, але чесно признався, що можливо й зустрічалися десь раніше, але навряд згадає. Єдине, що він бачив — це одяг, який постійно змінювався. То вона стоїть у теплому светрі та джинсах, то у вінтажній сукні, то знову щось інше, коли тільки кліпне оком. Ніби одяг ніяк не міг визначитися з сьогоднішнім образом.

Виявилося, що ця дівчина теж була на зустрічі невдах. Тому тепер стверджувати, що всі були одного віку не можна. Але черга до неї теж не дійшла, тому навіть голосу не міг запам’ятати.

— Чому ваша улюблена картина саме Магрітта? Чому не “Дівчина з перловою сережкою” Вермера? Або “Під хвилею Канаґавського моря”? Та взагалі будь-яка інша, — запитала. — Я б не змогла так впевнено відповісти.

— Не знаю, мені лиш так здається. Я люблю портрети, але більше не в змозі бачити обличчя…

Це вперше за скільки років хтось вирішив з ним поговорити про картини. З одного боку хотілося говорити вічно, але інколи приходило розуміння, що так як раніше більше малювати не зможе. Тому було радше сумно і хотілося пошвидше закінчити.

— Сумно вам напевне, — зробила висновок дівчина, а потім різко зірвалася з місця вигукуючи: — хочу їсти. Я страшенно голодна, а ви? Хочу чогось дуже шкідливого, але неймовірно смачного…

Дівчина попрямувала до найближчої крамниці фаст-фуду. Дивлячись на неї художник думав, що якщо хоче втекти, то зараз найкращий час. Піде мовчки, аби не вигадувати безглузді причини та й все. Але щось не відпускало. Можливо, це самотність, яка його постійно переслідує? Все ж вирішив не тікати, бо хто ж ще коли-небудь захоче просто з ним поговорити? Сів на лавку, так аби вона його побачила, та чекав.