Бен Елтон - Знову й знову, Бен Елтон

карає, якщо вони не слухаються. Саме тому такий популярний сьогодні пророк Мухамед. Я й сама замислювалася часом, чи не перейти мені в іслам. Аллах принаймні ще всього пороху не розтратив. Та ба, там треба зректися випивки, а це вже не для мене. До речі, ковточок чогось міцненького? Ти ж по дорозі промерз, мабуть, до кісток.

О пів на дев’яту ранку Стентон хотів був від цієї пропозиції відмовитися, та МакКласкі, не чекаючи на відповідь, одразу сягнула вниз по пляшку коньяку, що стояла на підлозі поміж її набряклими щиколотками. На велике зображення хворої печінки, що мало за розпорядженням уряду красуватися на кожній пляшці з алкоголем, вона тільки пирхнула, а тоді щедро хлюпнула в кожну чашку.

— Чесно тобі скажу: коли я потребую втіхи, то зазираю переважно не в церкву, а в чарку.

— Мені випивка не потрібна, я пив аж забагато. Не помагає.

— Ну, то хоча б на Різдво. Будьмо! — професорка цокнула своєю чашкою об Стентонову, гучно подула на гаряче питво і, добряче ковтнувши, задоволено зітхнула.

— Гаразд, професорко, — озвався Стентон, — то в чому, власне, річ? Ви писали, що хочете нагально зі мною побачитися. Чому?

— Ти був у Шотландії, правда? — спитала МакКласкі, пустивши повз вуха Стентонове запитання. — Я говорила з твоїм полковником.

— А звідки це йому відомо, де я? Він же мене витурив.

— Тебе тримають на оці. Бояться, видно, щоб ти не почав розпатякувати направо й наліво про свої приголомшливі секретні місії. Міг би заробити на цьому купу грошей.

— Купи грошей мені не треба. І ніколи не було треба. Вони мали би про це знати. Крім того, навіть якщо тому бовдуру відомо, де я, то якого милого він вам про це розповідає? Мені здавалось, у полку мали б поводитися стриманіше.

— Твій полковник закінчив Трініті-коледж. А це щось та й означає, навіть у наш час.

Г’ю кивнув. Звісно ж, означає. У країні, розпанаханій найрізноманітнішими поділами, що їх тільки може породити суспільство, — сектантськими, релігійними, расовими, статевими, фінансовими, — такі-от прадавні зв’язки і справді мали ще значення. У певні кола люди потрапляли за правом народження, а Стентонова мати працювала водійкою автобуса. З тіньовою діяльністю мережі так званих «старих друзів по університету» він запізнався, коли почав учитися на військовій стипендії у Кембриджі, і вона й досі неабияк іноді його дивувала.

— Гаразд, то що вам від мене треба? — запитав Стентон. — Навіщо ви мене розшукували?

— І до цього дійдемо, Г’ю, не турбуйся, дійдемо, — відповіла МакКласкі, і в її м’якому начебто тоні прозвучали раптом сталеві нотки, що наганяли страху не одному поколінню студентів. — Але я воліла б робити це на свій лад і своїм темпом.

Стентон прикусив губу. Дещо не зміниться ніколи. МакКласкі й далі була професоркою, а він — студентом, і залишити ці ієрархічні стосунки в минулому було годі, хай що відбувалося у житті потім, після університету. Колишні студенти МакКласкі ставали міністрами, послами або, як‑от він, відзначеними не одною нагородою солдатами і знаменитими шукачами пригод. Та варто було їм знов опинитись у цьому-от старовинному, часів королеви Анни кріслі й відчути на собі погляд цих-от несамовитих, налитих кров’ю очей, що свердлили їх з-під густих кущуватих брів, як вони знову перетворювалися на вісімнадцятилітніх першокурсників. Ці брови — прозвані, до речі, «чагарями МакКласкі» — були тепер кумедно підведені вугільно-чорною фарбою. «Якщо вже вона завдає собі клопоту їх фарбувати, то могла б і трохи підрівняти», — подумав Стентон. Він ковтнув чаю. Навіть коньяк не перебивав виразного смаку: то був улюблений ґатунок професорки, «Інґліш брекфест» з ароматом полуниці. Цього чаю йому не доводилося куштувати п’ятнадцять років.

— Я був у Шотландії, в горах, — підтвердив він. — Ген далеко на північному заході. Жив у наметі на схилах біля озера Лох-Марі.

— Холоднувато.

— Трохи.

— Бичування й очищення, так?

— Просто подумав, що, може, якісь серйозні фізичні випробування дозволять трохи відволіктися.

— Але, звісно, не так сталося, як гадалося.

— Не так.

— То була дурнувата ідея.

— Мабуть.

— Якщо вже тобі кортить похандрити, то це можна робити і в теплі.

— Напевне, я трохи розраховував на те, що помру там від голоду чи виснаження.

— Боже милий, та невже? Чого ж тоді просто не застрелитися?

— Я не вірю в самогубство.

— А-а… Ану ж існує все-таки потойбічне життя. Зрозуміло. Тобто ти сподівався, що встрянеш у боротьбу зі стихіями, а далі матінка-природа про все подбає сама і відправить тебе чистенького, без жодної плямки на сумлінні, прямісінько у небуття?

— Еге ж, щось таке я й мав на думці.

— Тільки-от, на лихо, ти — «Граніт» Стентон. Чоловік, якого не так просто вбити. Бо ж на скелях забагато їстівного лишайника. Під кригою плаває кумжа, яку ти навіть кульковою ручкою проткнеш і витягнеш, не те що острогою. Навколо цілком достатньо галузок та вересу, щоб сплести рятівну ширму від крижаного вітру. Г’ю, тут у коледжі всі залюбки дивилися твої відео. Дивилися і страшенно пишалися. Студенти постійно про тебе розпитують. А я їм розповідаю, як ти колись голими руками ловив під час лекцій щурів і їв їх сирими.

— Я зловив одного-єдиного щура, — відповів Стентон, — і, звісно, його не з’їв. Така перекуска, мабуть, мене вже точно вбила б.

— Ну, легенд, якими обростає твоє ім’я, вже не зупинити. «Граніт супроти граніту». Чудове шоу. Я собі всі випуски завантажила. Навіть заплатила. Ну, ті гроші все одно на доброчинність пішли.

Стентон поморщився. «Граніт супроти граніту» — назва справді вийшла непогана. Ніяких тобі нісенітниць типу «Людина супроти дикої природи». Його досвід свідчив, що «людина проти природи» — ідея доволі безглузда, бо ж природі байдужісінько, живий ти чи мертвий. Коли людина випробовує себе супроти дикої природи, то у тім-то, власне, й річ, що випробовує вона себе. Тому Стентон і придумав для тих своїх аматорських відео таку назву. А от скористатися для цього своїм армійським прізвиськом — це вже була повна дурня. Чудово, звісно, коли товариші по службі вважають тебе шаленим, відчайдушним сучим сином і прозивають «Гранітом», але використовувати це прізвисько у серії викладених у мережу відеороликів — показуха, як не крути.

— Я, — вела далі МакКласкі, трохи стишивши свій зазвичай громовий голос, — хочу також сказати, що мені страшенно прикро і все таке… Через той нещасний випадок. Прийми співчуття… хотіла написати ще тоді, коли щойно про це почула. Просто жахіття якесь.

Професорка поклала собі у чай ще одну ложечку цукру і тепер розмішувала його, на позір страшенно збентежена.

— Нещасний випадок? Я не вважаю це нещасним випадком, —