Вікторія Ван - Мій особистий ворог, Вікторія Ван

 Незважаючи на те, що вчора я довго не могла заснути і ввімкнула будильник значно раніше ніж потрібно, я все одно його опередила.

Умившись і почистивши зуби, я одразу направилась до одного з комплектів своєї новенької форми. Темно синя спідниця з високою талією, не довга і не коротка лежала випрасувана разом із білосніжною блузкою і таким же синім піджаком з брошкою орла, яка виглядала фантастичною і незвичною для мене.

Обережно вдягнувши її, я підійшла до дзеркала, з якого на мене дивилась рудоволоса дівчина. ЇЇ виразні, блакитні очі дивились дещо налякано, і я одразу поспішила сховати цей погляд замінивши його на впевненість, якої мені так не вистачало.

Великі очі дівчини у порівнянні з досить малим носом і такими ж трохи припухлими губами робили схожою її чимось на ляльку, копію її матері.

Розвернувшись, я відійшла.

Ніколи не любила свою зовнішність, саме із-за схожості на неї. Ця зовнішність удома приносила мені дуже багато проблем: заздрість і ненависть місцевих зробила мене у свій час таким собі «вигнанцем» у нашій сільській компанії. І у 14 років я втратила останніх друзів.

А ще ця зовнішність постійно нагадувала мені про неї, про те, що вона гарніша, краща за мене, і мені не в силу тягатись з таким суперником, на якого я колись хотіла бути схожою.

Заплівши своє волосся у два довгих колоски, я довго та протяжно зітхнула і зрештою пішла у напрямку дверей.

З моїми новими «родичами» зустрічатись хотілось не дуже, або чесно кажучи - зовсім не хотілось. А особливо, як я вчора зрозуміла із своїм новим «братом», який зловив мене за таким ганебним заняттям, як підслуховування, і це у другий день після приїзду.

Але розправивши плечі, я продовжувала крокувати на перший поверх, з кожним кроком переборюючи бажання втекти і сховатись.

На диво і радість у столовій, де мені слід було тепер їсти, коли вся сім’я удома - була, лише, Августа, яка розставляла на столі різноманітні страви.

- Доброго ранку, Августа! – промовила я, підходячи до стола.

- Доброго ранку. – відповіла вона мені, не відволікаючись від своєї роботи. – Ви можете сідати за цей стілець. – Показала вона мені на другий стілець збоку від головного, який стояв на чолі столу.

Взагалі стіл був досить великий, це мене здивувало і вперше, коли я його побачила під час екскурсії, організованої мені Августою.

- Приємного апетиту. – Почула я, коли сіла на своє місце.

- Дякую. – Повернулась я, щоб глянути на жінку, але вона вже вийшла з кімнати.

Взявши виделку, я почала накладати на свою тарілку якусь страву, яка здавалася мені найбільш смачною. Сидіти за таким великим столом одній і їсти було незручно, але я взялась пережовувати їжу і знервовано чекати інших членів «сім’ї».

Після кількох хвилин абсолютної тиші, я почула звук кроків, який лунав із сторони сходів, куди я автоматично і повернула свій погляд.

Чоловік, високий, він був одягнений у чорний костюм, і був більше схожим на персонажа з фільму аніж на реальну людину. Побачивши мене він на мить зупинився, і якби я зараз за ним уважно не слідкувала, то мабуть і не помітила цієї заминки, тому, що одразу він продовжив крокувати у сторону стола.

Я все ж так само безсоромно продовжувала його розглядати і зрозуміла, що дивним мені здавалося в зовнішності хлопця, якого я побачила вчора.

«Азіат» – чоловік, як і його син були азіатами, дуже гарними азіатами…

І все ж відчувши себе ніяково я відвернула від нього свій погляд, і коли він вже був близько, автоматично піднялась зі свого стільця, знову на мить глянувши на чоловіка.

- Сідай. – почула я низький голос і все ж проти волі знову на нього глянула. – Ти – Софія, чи не так?

- Так. – Коротко відповіла я, сідаючи і стараючись не дуже відкрито витріщатись на чоловіка. Який в свою чергу відкрито мене розглядав. «Порівнює» - подумала я, і це не дивно, перед ним сиділа дещо молодша, але все ж не така прекрасна копія його дружини.

- Я знаю ти лише позавчора приїхала, встигла вже трохи освоїтись? – Почав розпитувати мене чоловік, але у його погляді, як і у інтонації не було цікавості, це лише фрази ввічливості.

- Так, трохи. – Збрехала я. – Вибачте, як я можу до вас звертатись?

- Можеш звати мене Деніел. – Відповів чоловік.

Після короткого діалогу, чоловік почав снідати, кидаючи час від часу на мене погляди. Деніел був значно старшим за Олену, це показували і його подекуди вже сиве волосся і значно глибші зморшки. Які в свою чергу, здається, тільки-но почали з’являтись на обличчі моєї матері, яка не забарилась і одразу після приходу чоловіка теж зайшла у кімнату.

- Доброго ранку, любий. – Сказавши це Олена підійшла до Деніела і поцілувала його у щоку.

- Доброго ранку, люба. – відповів чоловік і продовжив їсти.

Після його слів Олена сіла на стілець між мною та своїм чоловіком, кілька раз глянула у мою сторону і теж почала снідати.

Чоловік і жінка поводились досить доброзичливо, зважаючи на те, який скандал лунав цілим домом вчора увечері. Але все ж зацінивши їхню майстерну акторську гру, я всією своєю суттю відчувала напругу і приховану злість, які поступово заповнювали кімнату.

Більше чоловік і жінка нічого не говорили, поводившись так, ніби мене не існує, і це мене влаштовувало. Тому, що найбільше я переживала за прихід людини, місце якої пустувало навпроти Олени.

Пуста тарілка,кожного разу коли я кидала на неї тривожні погляди  ніби, нагадувала мені про його прихід.

Як поведе себе хлопець? Чи розкаже про мою вчорашню витівку «батькам»? Його поведінка була для мене загадкою, як і сам він, ще вчора, коли він пройшов повз, не показуючи жодних емоцій, я зрозуміла, що юнак не такий простий, як і всі у цьому будинку - напевно багато чому зміг навчитись у моєї матері.

І все ж скільки я не клялась, що з жінкою мене ніщо вже не зв’язує і ніщо не турбує, я відчула ревнощі, глибоко в душі я хотіла б опинитись на місці Техьона і забрати всю любов і турботу, які вона роками віддавала йому, а не мені.