Вікторія Ван - Мій особистий ворог, Вікторія Ван

- Я знаю про це, - знітилась я під її пронизливим поглядом, - тому і прошу вашої допомоги.

- Я вас слухаю. – Повторила вона мені це, як недорозвиненій, від її слів одразу захотілось скривитись.

- Мені дозволили взяти цього кота за умови, що господарі не будуть його бачити і чути, - почала більш впевнено говорити я, - і я пообіцяла це Олені, і хотіла б попросити у вас допомоги щодо його годування.

- Зрозуміло, я щось придумаю, - коротко сказавши це, вона знову повернулась до столу і продовжила свою роботу, - але ви маєте зрозуміти, що більше я нічим вам допомогти не можу, це не входить в мої обов’язки. У холодильнику є залишки вчорашньої страви, вона з м’яса, можете нею погодувати свою тварину.

- Добре, дякую. – Взявши все необхідне я постаралась якомога швидше вийти із кімнати.

- Добре, ми візьмемо кілька комплектів форми саме цього розміру. – Після довгих примірок почула я нарешті задоволений голос Олени, яка досі скурпульозно  розглядала вже придбаний одяг.

Після довгих походів по магазинах, які тривали більшу частину дня мені тільки і хотілося, що повернутись у свою кімнатку. І зрештою молитви мої були почуті - всі речі були у багажнику автомобіля, який віз нас у сторону будинку.

Здавался б після майже цілого проведеного дня поряд з Оленою, я мала хоча б трохи її зрозуміти, але все ж вона залишилась для мене закритою книгою…

За роздумами я не помітила як задрімала, і прокинулась уже біля будинку.

Іллеш, а так звали усміхненого водія, допоміг мені занести всі речі у кімнату, які я і взялась складати у шафу до самого вечора.

Що буде завтра, яким буде цей рік думати не хотілось. Останнім часом я сторонилась всіх почуттів, переїзд у іншу країну був важким, чужа мова, хоч я її і дужу добре знала і розуміла - стомлювала.

Коли померла бабуся, я думала що останній рік до мого вісімнадцятиріччя я проведу в інтернаті. Але несподівано з’явилась жінка, яка все перекрутила з ніг на голову, і все ж добилась того, щоб забрати мене з собою.

Навіщо я їй? -  для мене це було загадкою. Материнських почуттів і раптом виникнувшої любові я від неї не відчувала, і навіть не сподівалась на це. Але все ж я їй вдячна за шанс, який мені випав. Життя за кордоном, навчання у елітній школі, можливість поступити у кращий заклад. Мені і цього достатньо від моєї «мами». Але, як би я не старалась забути, глибоко в моїй душі все таки жила образа на неї…

Мої думки перебив звук криків. Відчинивши обережно двері, я вийшла із кімнати. Звук сварки лунав із першого поверху. Помаявшись кілька секунд між бажанням повернутись в кімнату і цікавістю, я все ж обрала друге.

Обережно стараючись ступати якомога тихіше я йшло по коридору до сходів, які вели на перший поверх.

- Не смій мені брехати, не смій… - Почула я крики Олени, і це ламало всі стереотипи у моїй голові про її надзвичайні конторль та холодність. – Не смій, коли я маю всі докази.

- Я не збираюсь повторювати тобі в сотий раз, що я не маю тобі відчитуватись… - Спокійно і дещо ліниво відповів їй чоловічий голос.

Дійшовши якомога ближче до сходів, і стараючись якомога непомітніше виглянути з-за стіни, я всією своєю суттю відчула чужий, пронизливий погляд.

Повернувшись по інерції, і очікувавши вже зустріти засуджуючий погляд Августи, я зустрілась із незнайомими темними очима.

В коридорі стояв юнак, і сверлив мене поглядом, від якого по всьому моєму тілу пробіглось тисячі мурашок. Відразу відчувши як щоки мої все більше червоніють, я зупинилась, кінцівки відмовлись мене слухати і я просто стояла перед незнайомцем.

Через мить його погляд став байдужим, і помірним ходом він пішов у бік сходів, роблячи вигляд, що мене не існує.

Відчуваючи гострий сором, я якомога швидше кинулась у кімнату. Сьогодні я з неї вже нізащо не вийду.