Вікторія Ван - Мій особистий ворог, Вікторія Ван

Глава 2

Неймовірна розкіш – перше, що спало на думку, коли я вийшла з автомобіля. Розглядаючи все довкола через маленьке вікно, я бачила, лише, маленьку частку всього, що поглинає мій зацікавлений погляд тепер.

- Ідемо. Нічого крутити головою, як ворона. – Дещо грубо сказала українською Олена, кинувши на мене роздратований погляд, вона попрямувала до велитенського будинку.

Тримаючи у лівій руці клітку, я дещо з запізненням згадала про свою валізу, і лиш збиралась повернутись до автомобіля, почула з спини голос того ж водія:

- Не переймайтесь, молода леді, я занесу ваші речі у кімнату.- Я все ж повернулась на голос і зловила веселий погляд худого чоловіка, який уже виймав сіру, розтріпану валізу з багажника.

- Ем… Дякую вам. – Швидко промовила я на англійській і відвернувшись, покрокувала за Оленою, яка вже була у домі.

Невпевнено відчинивши двері, я опинилась у просторому, сірому залі, в якому вже розмовляла з невисокою жінкою Олена, голос останньої змусив зупинитись мене в дверях.

- Тоді, де ж він? – Спокійно сказала моя «мати», але у звучному голосі все ж відчувались нотки злості. ЇЇ пронизливий погляд був спрямований на співбесідницю.

- Леді Кім, господар мені не сказав, вибачте, я не знаю де він. – А її витримці можна було б позаздрити. Повненька жінка із сивиною у волоссі стояла прямо і так же пильно дивилась у очі Олені.

Обоє, здається не помічали і мене, що розгублено стояла в дверях, і водія, який обходив їх в цей час з моєю валізою і попрямував з нею вгору по сходах.

- Добре, тоді, де Техьон? – Здалась під її поглядом Олена, і ці слова промовила вже зовсім спокійно, повернувшись обличчям у мою сторону, глухо додала. - Я хочу познайомити його з Софією.

Обоє спрямували свої погляди на мене. Один з цих поглядів був стомлений, інший же, навпаки - зацікавлений. Жінка розглядала мене, і я в свою чергу, вирішила від неї не відставати.

Найперше, що кинулось мені у очі це її ніс, довгий і завеликий разом із маленькими очима робив її чимось схожою на гуску. Образ її доповнювала чорна довга сукня із білим коміром та фартухом.

- Добре, Августа, - відволікла нас Олена,- це і є наша гостя – Софія.

Все так же тримаючи клітку у лівій руці я підійшла до них, стараючись не показувати наскільки мені було не по собі.

Олена ж продовжила:

- Це наша хатня робітниця – Августа, по всіх питаннях будеш звертатись до неї. – Сказавши це вона знову повернулась до хатньої робітниці.

- Покажи Софії, де її кімната, будь добра. – Ще раз глянувши на мене і збиралась вже піти, але зупинилась.

- Де все ж таки Техьон? – не обертаючись запитала вона.

- Його не має, я лише знаю, що він повернеться завтра ввечері. – Почула я відповідь Августи.

Нічого не відповівши, Олена пішла.

Залишившись із Августою наодинці, я нервово переклала клітку у праву руку і глянула на неї.

- Прошу за мною, Софіє, - сказавши це беземоційним тоном, вона ще раз подивилась на мене і пішла у сторону сходів.

Більше жінка нічого не говорила, лиш мовчки вела мене по коридорах будинку.

Через деякий час ми зупинились біля чергових дверей, відчинивши які, вона нарешті промовила:

- Господарі будинку виділили вам цю кімнату, - глянула вона знову на мене,- приблизно через годину буде подана вечеря, екскурсію по території і будинку я проведу вам завтра.

Я невпевнено зайшла у відкриті двері, почувши за спиною звук кроків, які віддаляються.

- Еа… Дякую. – Голосно промовила я, щоб жінка почула, і зачинила за собою двері.

Першим, що привернуло мою увагу було велике вікно, крізь яке поступали останні промені сонця. Знайшовши вмикач біля дверей, я ввімкнула світло і відразу підійшла до великого ліжка, на яке поставила клітку. Черниш так само мирно спав, що ж, не тільки я стомилась від подорожі.

Тіло гуділо від перевтоми і напруги, іти уже нікуди не хотілось. Та все ж таки я змусила себе зібратись і відкрила клітку.

- Прокидайся, сплюха! – Взявши сонного кота на руки промовила я.

Чорний котяра із роздертим вухом у моїх руках широко позіхнув, показуючи всі свої зуби, і знову ліниво закрив свої зелені очі.

Черниш не був дорогим, породистим, та в чомусь особливим котом, хоча ні…

Черниш – мій кіт, і саме це робило його особливим для мене. Єдина жива згадка про бабусю, яка і подарувала його мені ще перед тим як почала важко хворіти.

- Ось тобі друг, - сказала вона якось витягнувши з корзинки чорне, як ніч кошеня, після моєї чергової сварки з місцевою дітворою, - цей друг тебе точно не підведе.

Поклавши кошеня мені на коліна, вона простягнула руку до мого обличчя і витерла доріжки сліз на моїх щоках.

- І запам’ятай – не потрібно плакати із-за таких дрібниць, - сказавши це вона ніжно усміхнулась і вийшла, залишивши мене із новим, справжнім другом.

Справжній друг у цей момент знову мирно сопів у мене на руках.

Так же тримаючи його на руках я взялась розходжуватись своєю новою кімнатою, роздивляючись її. Стіл і порожня полиця для книг навпроти ліжка, величезне дзеркало яке висіло на стіні біля такої ж великої шафи, для якої у мене було не так багато речей. Біля дверей стояла моя стара валіза, яку я вирішила розпакувати вже завтра. Збоку непримітні двері, у ванну – подумала я, і вперше за цей довгий день щиро усміхнулась.

 

Хатня робітниця стояла до мене спиною, і щось невпинно готувала.

Закінчивши з їжею, я відсунула тарілку убік і прокашлявшись, невпевнено мовила:

- Леді Августа, у мене є прохання до вас.

- Я вас слухаю, - не відвертаючись від роботи коротко відповіла вона.

- Це стосується мого кота.

- Ви про ту тварину, яку сьогодні несли у клітці. – Зробивши певні висновки, промовила вона. – Господарі цього будинку не дуже люблять тварин, і дуже дивно, що вам дозволили взяти цього кота.

Так же беземоційно це промовивши, вона все таки відклала ніж, яким щось нарізала, і обернулась.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍