Вікторія Ван - Мій особистий ворог, Вікторія Ван

Глава 1

У салоні автомобіля було тепло, навіть занадто. Долоні, які я міцно прижала до колін почали пітніти, і я мимоволі потирала їх об свої старі сині джинси.

Після довгої подорожі думати ні про що не хотілось, і навіть страх з нервозністю, які я відчувала всю дорогу відступили на другий план.

За вікном на мене споглядали велетенські споруди: чорні, сірі, сріблясті, інколи зовсім чудернацькі, з велетенськими малюнками і такими ж велетенськими різноманітними написами.

- Скільки ще нам їхати? – Запитала англійською у водія жінка, яка сиділа поруч зі мною.

«Знайома незнайомка» - проскочило у моїй голові, губи самі собою витягнулись у тонку лінію.

- Ще приблизно 20 хвилин, леді Олена. – Такою ж чужою мовою відповів коротко водій.

- Добре, Іллеш, не поспішай. – відповіла вона, і поруч я відчула возіння, жінка повернулась у мою сторону.

- Ти все запам’ятала? – Уже українською слова її були адресовані мені. – На що я наголошувала. – Таким же холодним тоном додала вона.

- Так, поводити себе тихо і за жодних обставин тебе не ганьбити… - не відвертаючись від вікна, відповіла так беземоційно, як тільки вміла.

- Поглянь на мене, - «Не хочу! Я не хочу повертатись! Я не хочу на тебе дивитись». Я слухняно перевожу нічого не виражаючий погляд на рудоволосу жінку. Зловивши мій погляд, вона ледь відчутно скривилась.

- Завтра ми поїдемо купляти тобі нові речі, не хочу тебе бачити більше в цьому лахмітті, - сказавши це, вона оглянула мене, від її пильного погляду на моїй спині проступив холодний піт, - А після завтра ти вже підеш у школу, про це домовився твій «батько», не смій йому грубити, і так само не смій грубити своєму «брату». – її губи склались у тонку лінію, ще раз глянувши на мене вона відвернулась, даючи таким способом зрозуміти, що розмова завершена.

Я в свою чергу зробила те ж саме.

Коли я вперше побачила цю холодну жінку, мені було 10 років.

Пам’ятаю, прийшовши з останнього уроку додому, я побачила біля нашого старого двору великий, чорний автомобіль. Мене, десятирічну дитину, яка все життя жила в «забитому» селі це настільки вразило, що я просто стояла і роздивлялась його відкривши рота, доки не почула крики які лунали з нашого дому. Лише, тоді я вийшла із свого роду заціпеніння і побігла до будинку.

Вона здавалася мені фантастичною феєю, ця жінка, у багатому, білосніжному вбранні посеред старої, вбогої кімнати вона була нереальною.

Здавалось, лише, заплющ очі на мить, і вона зникне, неначе привид, який мені лиш привидівся.

Фея дивилась на мене, її великі, блакитні очі здавалися неживими, холодними і це робило її ще більш далекою, незвичайною і фантастичною.

Зніяковівши від її погляду, я перевела свій на бабусю, очі якої були у сльозах. Але не встигла я до неї підбігти, як почула:

- Привіт, Софіє. – голос її був таким же крижаним і холодним, як і очі.

- Ви мене знаєте? – зніяковіло запитала я.

Тоді я навіть уявити собі не могла, що холодна королева, така фантастична і далека виявиться моєю матір’ю.

Незнайома пані нічого не відповіла, перевівши свій погляд ще раз на бабусю, вона обернулась і пішла геть, вперше переламавши моє життя на «до» та «після».

Бабуся більше не хотіла говорити мені про ту жінку, лиш злилась, коли я в черговий раз робила спроби щось запитати у неї.

Та і той факт, що вона була моєю матір’ю, я дізналась випадково, знайшовши на горищі стару фотографію. На ній жінка була ще молода і така ж гарна, як і у день, коли я її вперше побачила.

У своїй уяві я малювала різні чудернацькі історії: «чому мама далеко», «чому вона не приїздить», «що буде, якщо приїде»... Кожна з цих історій у моїй голові була чудернацькіша одна за іншу, але я жила цими історіями.

Я мільйони раз прокручувала у своїй пам’яті перший і єдиний день, коли вона з’явилась у моєму житті і відразу ж зникла. Колір її волосся, очей, її вбрання, прикраси, навіть, запах дорогих парфумів, які я відчувала ще декілька днів.

Я мріяла, що одного дня ця жінка повернеться і забере мене з собою.

Але жінка не поверталась.

І тоді у своїй дитячій голові я почала шукати причини, чому ж вона не приходить. Можливо, тому що я погано навчаюсь, не слухаю бабусю, лінуюсь вранці застеляти ліжко, і ще мільйони дрібних і не дуже причин, які тоді здавалися важливими.

Саме тоді я почала боротись за мою маму, принаймні я так думала. Оцінки кожного разу ставали кращі, у моїй кімнаті панувала чистота, я стала слухняною…  Я робила все, щоб стати ідеальною донькою ідеальній мамі, яку бачила лише одного разу.

Я дорослішала, у моїй шафі назбиралась купа похвальних грамот, медалей і інших «доказів ідеальної доньки».

А мами все не було.

Ось і дев’ятий…

Десятий клас…

Того року, здається, я подорослішала, грамоти і оцінки не були такими вже важливими, а ігри в «ідеальну доньку» просто зникли. У моїй душі вперше зачаївся страх невідворотного, страх втрати найріднішої у цілому світі людини.

Бабуся боролася, і я боролася разом з нею, але цього виявилось недостатньо.

Страх через рік відчайдушної боротьби перетворився на гострий біль.

Біль втрати.

- Приїхали. – Глухий голос водія вивів мене із роздумів.

- Отож, добре. – Жінка на сусідньому сидінні завозилась, перевівши на неї погляд я вперше прочитала на її обличчі невпевненість. – Зі всіма будь вихована, і не смій створювати проблеми. – Знову холодна маска.

Сказавши це вона відвернулась, і покинула салон автомобіля.

Взявши у руки клітку, у якій мирно посопував чорний кіт, я відкрила дверцята автомобіля і вийшла у моє життя «після».

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍