Аліна Шапошник (Аліса Кін) - Розірване намисто, Аліна Шапошник (Аліса Кін)

– Невже мене зрадила єдинаподруга? – Олена була дуже здивованою.

– Як і мою бабусю, мене цікавить одне питання: «Навіщо?»

– З чого ти взяла, що я тобі все розповім? Чекаєш мого розкаяння? – зло відказала стара.

– Хочу дізнатися правду.

– Я стала відьмою не через своє власне бажання. Моя бабуся передала мені силу. Що чекати від відьми?

– Ви хоч розумієте, що зламалижиття моїй бабусі, Назару і собі. Гадаю, що і вашим батькам.

– Не поспішай з висновками. Якби я не втрутилась тоді, то ти б не народилася.

– Я це розумію, – зітхнула Віра, – Але ж ви всіх зробили нещасними.

– Звідки ти знаєш, що з Назаром вона б стала щасливою? – Олена уважно подивилася на дівчину.

– Не знаю, але ви навіть не дали їм шансу спробувати.Якби можна було б повернути час назад, то чи ви вчинили б інакше?

Стара жінка насупилася ще більше, вся зібралася. А коли заговорила, то мова її була надтріснутою, рвучкою, ніби вона намагалася переконати не Віру, а саму себе.

– Ні! Я люто ненавиділа Богдану. Колись давно я зустріла хлопця, він став моїм першим коханням. А Богдана розказала про нього батькам. Вони заборонили намзустрічатися, адже він був не із заможної родини. Наша сім’янавіть переїхала до іншого села. Час ішов і япотрохи стала забувати минулі образи,а згодом навіть зновзакохалася, у Назара. І тоді теж Богдана з’явилася на моєму шляху.Краще не лізь у минуле, бо можеш у ньому застрягти.

Олена, поставивши крапку, різко розвернулася, та пішла до своєї хати. Вона вважала, що і так сповна за все заплатила.

Молода дівчина ще кілька хвилин дивилася услід старій, даліпопрямувала до свого авто. Не встигла вона відкрити дверцята машини, як біля неї опинивсямолодий хлопецьвесь брудний та у лахмітті.Але навіть зараз вона могла розгледіти його привабливість.

– Богдано, це ти? – важко промовив Назар.

– Я, Віра, Богдана – моя бабуся, – А ви…

– Назар. Це ти звільнила мене?Я завжди вірив, що колись знову стану людиною.

– Це не я, Олена. Бабуся теж вірила, що ви повернетесь і все життя зберігала подароване ваминамисто як найцінніший скарб, – Віра запустила руку у сумку та дістала червоне намисто, -Ось я його навітьполагодила.

Хлопець побачив червоні намистини та сіпнувся назад.

– Навіщо? Викинь його, воно принесло одні нещастя, – промовив стривожено.

– Не розумію, – здивувалася Віра, споглядаючи на прикрасу.

– Це намисто моєї прабабусі. Воно передавалося з покоління в покоління. Коли моя мати віддала його мені, то наказала берегти, щоб не розірвалося, бо накликаю біду. Я подарував намисто Богдані, твоїй бабусі. І он що сталося.

– То, можливо, ваша мати просто хотіла, щоб ви берегли прикрасу?

– Ні. Намисто було зачароване. Воно несло радість, любов і щастя, але у жодному разі не можна пошкодити його цільність. Моя бабуся колись через свою неуважність зачепилася та розірвала намисто. Через декілька днів вона важко захворіла та не приходила до тями. Її мати побачила розірване намисто та взялася його лагодити. Наступного ранку бабуся одужала.

– Це все неймовірно та не можна все звалювати на намисто. Гадаю, що справа в людях, а у вашому випадку, то був збіг обставин, – Віра була переконана у своїх словах.

– Це твоє діло, вірити чи ні, – Назар махнув рукою, – Воно тепер у тебе, отже тепер його власниця ти, тобі і відповідати.

– Добре, – Віра сховала намисто, – Бабуся прохала подбати про вас, як зустріну, якщо ви самі захочети поїхати зі мною.

– Богдана жива? – в очах парубка промайнула надія.

Віра похитала головою. Назар все зрозумів. У нього не було слів, щоб висловити співчуття. Він вже давно зі всіма попрощався назавжди. Назар окинув сумним поглядом рідне село, яке за багато років дуже змінилося. Тяжко зітхнув.

– Так, дякую, я поїду з тобою. Тут мене вже нічого не тримає.

Кінець