Аліна Шапошник (Аліса Кін) - Розірване намисто, Аліна Шапошник (Аліса Кін)

Дівчина не вагаючись накинула на нього вовчу шкуру і промовила слова закляття.Хвилею сильного болю розум повернувся до Назара, і хлопець зрозумів, що втрапив у пастку.Та вже було пізно, він не міг поворухнутися.Перетворення у вовкулаку почалося. Все його життя промайнуло перед ним. Перед очима було обличчя коханої, яка ніколи не дізнається, що з ним сталося. Що про нього скажуть? Покинув її, бо не хотів одружуватися? Чи покохав іншу?

Навпроти Олени опинився вовк. На перший погляд це був звичайний великий сірий вовк, проте, якщо пригледітись, то було видно, що на задніх ногах звіра коліна були вперед, як у людини.Його очі стали палаючі як вуглі, сповнені безнадійності та глибокого смутку. Тінь вовкулаки була людською, єдине, що залишалося від зовнішнього обліку людини. Він не міг гарчати на відьму та мав негайноназавжди покинути межі села.

Ніч звела свої очі, споглядаючи на моторошне тремтіння Богдани. Нічні страхіття не залишили у спокої. Вона відчувала, що втратила кохану людину.

– Пішов! Пішов назавжди… – вона шепотіла слова у суцільній темряві.

Не чула вона свого внутрішнього голосу, який попереджав, що Назара відберуть назавжди, єдине її кохання.

Кволі думки ледь чутно шорхали у її голові.Внутрішня втома. Плач серця і душі в унісон. Жах. Безвихідь. Можна й збожеволіти. Що з нею буде далі? Це кінець? Її зуби видавали: «цок-цок, цок-цок», через ритмічне схлипування. Біль виснажувала і відбирала сили. Надія, як той вогник вдалині: миготіла в її серці серед темряви.

Як тільки надворі закричали півні, Олена висковзнула з двору та попрямувала далі вулицею. Йшла вона крадучись та нечутно, з силою притискаючи до себе клунок. Зайшла на чуже подвір’я, прокралася під вікнами та постукала у скло. Через кілька стуків вікно розчинилося, та на вулицю виглянула заспана дівчина. Олена простягла руку та міцно схопила подругу за зап’ястя:

– Твій брат по вуха закоханий у Богдану. Хочеш, щоб вона за нього вийшла?

– Так дуже, але Назар… – Мар’яна в усі очі дивилася на подругу. Олена вся зблідла, волосся скуйовдилося. Страшна, аж лякає.

– Не хвилюйся. Сховай це подалі та щоб ніхто не бачив. Зрозуміла? – Олена промовила суворота простягла клунок.

– Так, - сказала Мар’яна тремтячим голосом.

– Через пів року засилайте сватів, – Олена знала, що дівчина буде мовчати, тепер вона буде боятися Олени. Іван одружиться на її зведеній сестрі, як і хотів. Та за всі бажання треба платити.

Мар’яна, озирнулась навколо, та зачинила вікно. Вона забере цей пакунок до міста і надійно сховає.

Півроку Богдана ходила, наче та примара. Кожен день був однаковим. Без Назара.Вона знала, що до зникнення її коханого причетна Олена. Але нічого не могла зробити, бо теж почала боятися її, як і всі у селі. Їй сказали, що Назар втік з дому з якоюсь дівчиною.Богдана була впевненою у вірності свого коханого, тому дуже сподівалася дізнатися що насправді сталося з Назаром. У селі за ним не горювали, бо співчували Богдані. Вона ж підігрувала всім, бо не могла довести причетність Олени. Її зведена сестра почала вести себе зовсім інакше, стала такою співчутливою і доброюдо неї, що лякало ще більше. Свою кімнату Олена тепер замикала і нікого туди не пускала, а вночі звідти іноді було чути страшні стони.

– Потрібен час, щоб забути, – Дарина, мачуха Богдани,награно підтримувала свою падчерку, бов глибині душі хотіла її скоріше спекатися, видавши заміж за першого зустрічного.

– І вічність, щоб пробачити… – Богдана мала на увазі Олену, проте всі думали, що Назара, якийїї зрадив і поїхав з іншою кудись далеко.

У Богдани не було бажань, ніби щось вирвали з неї, частину її душі. Тому черезпівроку вона погодилася вийти заміж за Івана, брата Олениної подруги, який мешкав у місті. Вона поїхала і залишила своє рідне село назавжди. Сюди Богдана поверталася лише уві сні, але то були нічні жахіття.

Час минав, роки плинули один за одним і вже не було жодної змоги їх рахувати, зима змінювалася весною, весна літом, літо осінню, осінь знову зимою.Назар у вигляді вовкулакипоневірявся самотній далеко від свого дому, ховаючись від усіх. Він їв рослинну їжу або підбирав їстівні залишки і крихти, полишені людьми.Ранішня роса вмивала кров з ран на його морді, які він заробляв, коли терся об колючу траву чи гілки.Щоночі він вив у бік свого села. Це виривалося болісне стогнання, бо все тримати у собі йому було ще важче.

* * *

Віра обережно вийняла з пакету, який тримала у руці, шкуру вовка.

– Це віддала бабуся Мар’яна, коли просила пробачення у моєї. Вона принесла пакунок і розповіла про таємницю, яку мусила зберігати роками. Бабуся Богдананаправила менедо вас, сказала, що ви маєте з цим закінчити.

Олена мовчки взяла шкуру та поклала її посередині подвір’я. Далі вона дістала сірники з кишені халату та, запаливши один, щось пошепки промовила і кинула його на шкіру. Та вмить спалахнуладивним зеленим полум’ям.Вірі здалося, що вона побачила обличчя молодого чоловіка у вогні.

– Невже Мар’яна все вам розказала, - Олена порушила тишу, яка царювала вже деякий час.

– Так, – відказала Віра

– Вона не могла так вчинити зі мною, – трохи занервувала Олена.

– Рано чи пізно усе таємне стає відомим.