Рік Вейкман (Wakeman) - Сварлива рок-зірка в літах, Рік Вейкман (Wakeman)

Рік в одному з гаванських парків поряд зі статуєю Джона Леннона

"ПРИВІТ, РІК, Я РОННІ БІГГС"

Моя любов до футболу загальновідома. Я був директором клубу "Брентфорд", головою правління "Кемберлі Таун", співвласником "Філадельфії Ф’юрі" в США, а також роками жадібно стежив за "Мен Сіті". Тож коли вас кличуть грати в Бразилію – незалежно від того, наскільки важко було отримати кляті візи – ви завжди з радістю погоджуєтесь. Я вже пояснив, наскільки важко справлятися з документами, тож дозвольте мені розповісти вам про те, що насправді може статися, коли ви нарешті пройдете митницю.

З фінансової точки зору в середині 1970-х їхати до Бразилії взагалі не було сенсу. Мої записи продавалися там роками, але я абсолютно не знав, скільки копій було переміщено туди, і я точно не очікував побачити звіт про гонорари. Були історії про те, що менші гурти наважувалися поїхати туди і ніколи не отримували грошей, тому Бразилія взагалі вважалася забороненою територією. Не для мене.

Одного ранку в компанію "Угоди-на-День" Лейна зателефонував агент на ім’я Альберт Коскі. Він хотів, щоб я та група поїхали до Бразилії, щоб зіграти "кілька великих шоу", разом з симфонічним оркестром виконуючи "Подорож до центру Землі" та "Короля Артура", які були тоді надзвичайно популярними. ""Угода-на-День" був налаштований проти цього.

- Чому? Ріо-де-Жанейро, Сан-Паулу, пляж Копакабана – звучить чудово!

- Тобі ніколи не заплатять, Рік, ніхто не отримає ні копійки. Крім того, у них немає жодного відповідного обладнання, і, погодься, ви влаштовуєте не найпростіше шоу, тому виникнуть значні приховані витрати. Просто все це занадто ризиковано. Ми не можемо цього зробити.

- О, але мені це й справді хочеться...

- Ні в якому разі.

Щойно "Угода-на-День" вийшов з кімнати, я взяв телефон і зателефонував своєму другові Крісу Велчу з Melody Maker. Я сказав йому: "А знаєш, що? Я їду до Бразилії…".

Вже в наступному номері вони надрукували велику новину про це.

"Угода-на-День" залишився незадоволений.

- Що, вони це надрукували? Та я ж лише згадав про це за пінтою… - слабо відбріхувався я.

"Угода-на-День" сердито повідомив мені, що відтоді, як Melody Maker запустили матеріал, телефон роздзвонився з запитами, зацікавленою була як британська, так і бразильська преса. Зрештою, покірно зітхнувши, він сказав:

- Гаразд, добре, нехай це буде на твою відповідальність… давай поїдемо до Бразилії.

Дати були призначені відповідно до деяких концертів в США, щоб звести витрати до мінімуму. Коли ми сиділи в літаку, який прямував із Нью-Йорка до Ріо, ми і справді не мали жодного уявлення про те, що на нас чекає: скільки фанатів – чи є такі, який інтерес преси – ми нічого не знали. Я летів перед гуртом, щоб дати інтерв’ю для преси, і вся серія концертів була спонсорована компанією під назвою El Globo, яка була величезною медіа-корпорацією.

У літаку поруч зі мною сидів "Фанкі Фет Фред", найчудовіша на світі людина, але просто найгірший тур-менеджер у світі. Дозвольте мені нарешті представити його повністю та розповісти вам кілька історій, перш ніж ми перейдемо до конкретно бразильської подорожі.

Веселого Товстуна Фреда я любив – це у своїй роботі він був просто жахливим. Наприклад, першою турботою тур-менеджера вранці є підняти всіх і підготувати їх до роботи; проблема полягала в тому, що Фред завжди піднімався останнім; він регулярно отримував нагороду "золота ковдра". Фред ніколи не чув ранкових дзвінків, тому ми по черзі дзвонили один другому, а потім йшли до кімнати Фреда з запасним ключем, щоб розбудити його особисто. Після того, просто щоб ощасливити його, ми всі знову лягали спати, щоб він міг підняти нас і відчути, що він виконує свою роботу. Він незмінно відправляв нас не в ті аеропорти, не в ті готелі, не в ті місця і навіть одного разу не в ту країну. Але я б Фреда ні на що не проміняв. Серед багатьох інших робіт він був стюардом в Канберрі і був досвідченим, навіть якщо він ніколи не знав, де саме він знаходиться. Роджер Ньюелл, мій бас-гітарист, часто керував гастролями, і коли Фред розповідав нам про майбутні плани, це було просто весело.

- Так, хлопці, завтра ми починаємо о десятій, — казав Фред.

- В дев’ять, — вставляв Роджер.

- Тоді ми всі їдемо до аеропорту Кеннеді…

- До Ньюарку, Фред…

- …на двох автомобілях…

- На трьох, Фред.

- …тому багаж має бути готовий до восьмої години.

- До сьомої.

Це була якісна розвага для решти з нас. Ми звикли сидіти там з нашими напоями, слухати це і насолоджуватися кожною хвилиною, незалежно від наслідків для розкладу туру. Це було так весело.

У Фреда була дуже дивна серія подружок. Не вдаючись до цього надто доскіпливо – і я навіть не впевнений, що PC Brigade[37] дозволить мені розповісти цю історію, але ось – з ними завжди було щось кардинально не так. Не їхні особистості, всі вони були дуже милими дівчатами. Але з ними завжди було щось не так, і я говорю не лише про легку хворобу. Згадуючи деякі з його жіночих компаній протягом багатьох років, там була одна дівчина без ноги, інша, яка, здавалося, мала зайве вухо, була така, яка страждала від алопеції-облисіння, що також нагадує мені ту дівчину, у якої волосся на обличчі було більше, ніж у члена ZZ Top. Я не знаю, чим приваблював цих дівчат Веселий Товстий Фред, чи він сам притягувався до них, але