Дмитро Васильович Стус - Василь Стус: життя як творчість

Ніхто не знає, в чому полягає загадка слави. Часто трапляється, що про когось, хто все життя перебував ув епіцентрі подій, забувають відразу після смерти. До Василя Стуса широка відомість прийшла після перепоховання в 1989-му. Що цьому причиною: поетична творчість? героїка життя? непримиренність позиції? здатність перейматися чужим болем? На ці та інші питання пробує знайти відповіді син поета — Дмитро, який майстерно поєднує об’єктивні біографічні відомості про життя Василя Стуса з власними спогадами і спостереженнями про батька, парадоксально зіставляє контексти, змішує науковий та белетристичний стилі. Пропонована книга — це Василь Стус очима дослідника й сина на тлі «запізнілого націєтворення».
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
* * *
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.

Дмитро Стус

Василь Стус: життя як творчість

Усім, хто зберігає віру

всупереч «об'єктивним» обставинам,

присвячую.

Автор

«Або світ прийме мене таким, як я є, як мене народила мати, —

або вб'є, знищить мене. Але я — не поступлюся! І з кожної

миті своєї, з кожного почуття й думки зроблю свій

портрет, тобто портрет цілого світу…»

(Василь Стус)

ПОПЕРЕДНІ ЗАВВАГИ

Василь Стус.

Поет.

Правозахисник.

Людина.

Товариш. Чоловік. Батько. В'язень. Філософ. Знайомий. Коханий. Знаний і незнаний. Політик і антиполітик водночас. Живий і давно — з точки зору життя людини, а не історичної перспективи — померлий.

Хто Ви? Чому ось уже впродовж десятиліть після Вашої смерти Ваша постать притягує до себе увагу, викликаючи спротив одних і беззастережне захоплення інших? Чому Ви деретесь на котурни й падаєте долі водночас?

Чому, попри таку значну цікавість до Вас, такими близькими до істини й водночас такими непричетними до Ваших текстів, видаються слова Миколи Рябчука: «демітологізований молодими критиками Василь Стус має ще менше шансів стати популярним культурним героєм України, ніж його мітологізована народницька іпостась»[1]?

І — знову-таки — що змусило майже 100 000 людей вийти 19 листопада 1989 року на морозні вулиці Києва, аби віддати останню шану Вам, хто досі залишався невідомим навіть багатьом письменникам. (Неодноразово люди зізнавалися мені, що про Василя Стуса довідалися саме того дня, однак ніхто з відомих людей, наскільки я знаю, так і не наважився про це написати).

З якихось причин   д о л я   Василя Стуса видовжилась у часі й досі служить лакмусовим папірцем справжности, вкотре доводячи, що людина — попри всі обставини — таки спроможна здолати свій страх і стати гідною свого покликання. Певен: коли б працівники ЦК КПУ і КДБ України, які прийняли 1972 року рішення засудити поета, усвідомлювали, що самі ж творять національний міт незламности українського духу, вони б ніколи не довели висмоктану з пальця і «зав'язану» на протистоянні П. Шелест — Л. Брєжнєв[2] справу до суду (зрештою, цілком можна було залишити В. Стуса, як М. Рубана, у психушці, куди його було відправлено на обстеження). Але сталося саме так, і це — ще одне свідчення всесильности Долі[3] — тієї недосяжної розуму субстанції, вірність якій була головною метою останніх десятиліть Вашого життя. Втім, владний заклик Ви відчули ще у ранньому дитинстві, ще не осягаючи його розумом, але вже відчуваючи: я — покликаний. Ви були чесними з собою і людьми, а тому сьогодні навряд чи хто зможе сказати, в чому Ви корились диктату Долі, а в чому коригували його надлюдською вимогливістю до себе.

Свого часу та ж Доля — у якій поєднано інстинкт самозбереження й прагнення самоспалення, провидіння й віру, будень і свято — примусила Стусових батьків перебратися з голодної й безперспективної Рахнівки до робітничого Сталіно, а самого Василя погнала звідти до Києва, міста, яке неодноразово виштовхувало його з себе як чужорідне тіло, аби вже по смерти вшанувати яко героя. Доля випробовувала поета щораз новими шляхами та випробуваннями, але він, угадуючи її веління, знаходив у собі сили й готовність гордо приймати виклик. Так творилася містерія життя Василя Стуса, за внутрішньою логікою якої йому належало, попри все, максимально реалізовувати — «тратити» — себе. Постійна готовність за всіх обставин максимально наповнювати життєву мить і дозволяє сьогодні говорити про феномен Василя Стуса — людини, поета, чоловіка, батька, сина, знаного і незнаного, доброго і…

Однак пропонована читачеві книга — не лише про Василя Стуса. Адже ким би він не був, кого б не творив із себе, його залежність від соціально-культурно-політичних умов, у яких випало жити, настільки значна, що для розуміння справжніх мотивів учинків поета обов'язковим є висвітлення його «соціальної історії», бо соціум впливає навіть на асоціальну людину. Що ж тоді говорити про В. Стуса, вся особистість якого підпорядкована «загальному, соціальному, у всіх його конкретно-історичних зв'язках і опосередкованостях»[4]. І як би не хотілося сьогодні багатьом літературним критикам звільнитися від соціального, забарвленого негативними стереотипами не такого вже й далекого минулого, надто очевидною є залежність художника від оточення, традиції, соціального стану та звичного середовища. Нехтування ж цим аспектом лише допомагає приховати елементи станової й соціальної зради, зречення традицій і коренів — первнів, на яких зростав і яким упродовж усього життя зберігав вірність Василь Стус.

До того ж, цей «естет, аристократ, західник, шанувальник езотеричного Рільке й усякої іншої ворожої „наському“ духові чужоземщини»[5] у якихось своїх виявах парадоксальним чином виявився значно ближчим усталеній традиції підпорядкування українського митця болям та проблемам свого народу, аніж відстороненій від політичного звучання високій естетиці (остання, щоправда, займає надзвичайно важливе місце в поетичному світі В. Стуса). Поет добровільно прирік Слово на боротьбу за збереження української національної гідности та традиції: «Якби було краще жити, я б віршів не писав, а — робив би коло землі»[6], — пише він у передмові до збірки «Зимові дерева». І це — не поза. Радше, — свідомий вибір і готовність стати частинкою великого національного дерева[7].

За цих обставин плинним модерним тенденціям і течіям літературної моди, що займають важливе місце в формальному аспекті творчости поета, завжди відведено другорядну, допоміжну функцію[8]. «Головне — не зрадити правді життя», — любив повторювати Василь Стус.

За такого вибору (нині це заяложено-патетично зветься «служінням інтересам народу») немає нічого дивного в тому, що до історії української літератури й культури загалом В. Стус входив не завдяки, а, скажімо так, лише за суттєвої підтримки своїх віршів. І коли всередині 1970-х його вірші в проникливому читанні Надії Світличної почали досить часто звучати на радіо «Свобода», за ними вже стояв образ борця з системою, людини, яка для багатьох слухачів цієї радіостанції була взірцем незламности.

Так, доповнюючи й заперечуючи себе, творчість та біографія Василя Стуса існують донині. Письменник, у творах якого органічно поєдналися елементи народництва, модерну та постмодерну[9], постає в реальному житті постшістдесятником[10], дисидентом, який, «керуючись персональною відповідальністю… за долю всього народу», вирішив, що не лише можливо, а й необхідно «протиставити насильству влади позицію громадянської непокори»[11]. Жорстке дотримання цієї позиції впродовж усього життя парадоксальним чином наближувало його (і в той же час робило поета доволі далеким) як до самого шістдесятництва, так і до його ідей. Василь Стус добре усвідомлював, що його шлях не обіцяє ні кар'єрних успіхів, ані життєвих благ, що це