Дмитро Васильович Стус - Василь Стус: життя як творчість

— шлях у нікуди, але попри це він безоглядно офірував себе справі відстоювання національної та людської гідности: «Доля подала мені знак — я сміливо йду за її покликом. Бо хочу бути гідним того народу рідного, який народиться завтра, скинувши з себе ганьбу вікового нидіння. І в тому народі я здобуду безсмертя!»[12].

Аби гідно йти цим шляхом, треба було не лише навчитися витримувати моральні й фізичні тортури та приниження, не лише навчитися множити й множити автографи своїх творів, які за першої ліпшої нагоди нищилися державними служками, не просто насталити свій дух та навчитися сприймати розлуку з рідними і друзями за належне, — для цього треба було створити такий внутрішній світ, який би дозволяв почувати себе впевнено й не впадати у відчай за будь-яких обставин. М. Коцюбинська окреслює це як «самособоюнаповнення», — цитата (чи справді — термін?), запозичена в самого Василя Стуса[13].

Вміння тримати планку вимог внутрішнього світу до своїх учинків — «гідно/не гідно» — на захмарній висоті й дозволило поетові в історичних умовах другої половини XX віку достойно витримати всі випробування, що випали на його долю.

Як же формувалось те внутрішнє, із якого проросли не лише вірші й твори, але — і це, може, навіть більш істотно — той стиль життьової поведінки, що був названий сучасниками поета невмінням проходити повз чужий біль та розпач?

Здається, що саме всевідкритість до болю й страждань доби робить поетову постать всепринадною й усевідштовхуючою водночас: байдужих нема — або повне сприйняття і захоплення, або таке ж повне неприйняття й заперечення його способу життя. За такої поляризації, здається, можна припустити, що особистість Василя Стуса опинилася на перетині тих силових ліній, які спричинили перетворення людини з натовпу (звичайної людини) в «людину з біографією». З цього приводу Ю. Лотман говорить, що «зовсім не кожен, хто реально існує в даному суспільстві, має право на біографію». Адже кожен тип культури «формує свої моделі „людей із біографією“ і „людей без біографій“… кожна культура витворює у своїй ідеальній моделі тип людини, чия поведінка цілковито зумовлена системою культурних кодів, і людини, яка володіє певною свободою вибору   с в о є ї   моделі поведінки»[14].

Яскрава біографія — то завжди «виламування» з узвичаєного, порушення канонів, творення власного кодексу чести й нетипових поведінкових стереотипів, що визнаються суспільно значимими настільки, наскільки служать іншим взірцем у визначенні вже їхніх життєвих стратегій. Таке творення та викохування особистости з гордим і незалежним профілем — річ значно складніша за будь-яку літературну творчість. Адже література — передусім спроба осмислення світу мистецькими засобами. Натомість життєтворчість — це творення себе, своєї долі, а відтак і світу довкола себе. І ця боротьба особистости за право бути зреалізованою в окремих випадках реально впливає на існуючий стан суспільства, що викликає більшу чи меншу реакцію (трансформацію, видозміну) останнього. І нехай тут, у передмові, ці слова звучать надто високо, але тільки так, на високих регістрах суперечностей, можна вести мову про Василя Стуса.

Внутрішнє прагнення самореалізації поета природно співпало з виразним тяжінням радянської та української інтеліґенції перших десятиліть повоєнної доби до філософських ідей екзистенціалізму, які багатьма невіруючими інтелектуалами сприймалися за єдино можливе протиставлення доктрині марксизму-ленінізму.

А що теоретичні праці навіть відносно лояльних до Союзу К. Ясперса, М. Мерло-Понті, Ґ. Марселя, Ж.-П. Сартра та А. Камю придбати в ориґіналах (про переклади не могло бути й мови) щастило одиницям, то загальні уявлення про цей філософський напрям формувалися завдяки «вилущуванню» зерен смислу з огульної критики екзистенціалістів марксистськими філософами. Звісно ж, це не давало можливости скласти чітке уявлення про екзистенціалізм як філософський напрям, але, натомість, дозволяло кожному зацікавленому на свій розсуд доповнювати доктрину індивідуально близькими уявленнями про те, якою вона мала б бути. І те, що екзистенціалізм проголошував людську індивідуальність найвищою цінністю, а подальше буття світу пов'язував саме з самореалізаціями кожного, робило саме цю, а не іншу філософську доктрину найбільш впливовою у формуванні не лише молодого Василя Стуса, а багатьох молодих людей, які входили в життя наприкінці 1950-х — початком 1960-х років.

Певною мірою саме уявлений та індивідуально доповнений екзистенціалізм допоміг В. Стусові розпочати цілеспрямовану роботу над творенням себе внутрішнього, справжнього, за якого не соромно. До того ж, для психологічного типу Стуса дуже близькою виявилася ідея щоденного життя «на межі» — між життям і смертю, «за максимумом». А тому остаточно звільнитися від переважного впливу ідей екзистенціалізму поетові вдалося лише на початку 1970-х років. Як слушно зауважив Іван Дзюба, Василь Стус переростає екзистенціальне світопочування, розмикаючи його «в переживання долі свого народу і у приналежність йому, у подвиг задля нього»[15].

Процес становлення особистости Василя Стуса фактично закінчується напередодні арешту 1972-го. Далі все було просто й зрозуміло. Незрозумілим залишалося лиш одне: чи зможеш ти, Василь Стус, як мільйони твоїх попередників, заплатити нелюдську ціну. Ця розтягнена на десятиліття плата за право бути собою доповнює горизонти наповнення стрімкою вертикаллю зростання.

Працюючи над текстом книги, я не раз ловив себе на думці, що поет відчув своє майбутнє призначення надто рано, а тому окремі його вчинки до 1972-го дивним чином перегукуються зі значно пізнішими роками. Не маючи раціонального пояснення цієї часової розірваности («нелінійности»), я вирішив розпочати книгу з його перепоховання, часу, коли Василь Стус повернувся в Україну й як творець, і як людина з біографією. Це й стало початком його «життя після смерти», тією точкою відліку, яка привернула увагу до його постаті на батьківщині. Для нього це означало досягнення абсолютного успіху, бо все життя він прагнув бути цікавим своєму народові.

Маю надію, що книга «Василь Стус: життя як творчість» буде лише першою спробою осягнути містерію життя Василя Стуса, і після її появи з'являться ґрунтовніші й цікавіші праці в цьому напрямку. Я ж просто намагався зібрати й систематизувати найважливіший, на мою думку, матеріал. І якщо вона допоможе комусь привідкрити «двері» до таємниці життя й творчости Василя Стуса, значить моя десятирічна праця виявилася немарною.

ЖИТТЯ ПІСЛЯ СМЕРТИ

Перепоховання й боротьба за спадщину

Рік 1989-й

«Кожна зірка має свій час — сходити й заходити…»

(Василь Стус)

Він мусив повернутися. Нехай навіть не до своєї, зболілої сотнями принижених літ, Рахнівки, нехай навіть не під стрімке, закіптявіле териконами, небо Юзівки-Сталіно-Донецька, а до такого непривітного до чужаків Києва: це місто таки мало схилитися перед нами, українцями. І нічого, що після похорону Лесі Українки в липні 1913-го[16] воно виявляло повагу й острах лише перед військовою силою білих-червоних-коричневих-зновучервоних, або шикувалось і