Ліана Меко - Хибні мрії, Ліана Меко

- Злякалася? – шепоче Ігор у її обличчя, злегка відпускаючи натискання. Він так близько, що кінчик його носа майже торкається її щоки. Рукою, з стиснутим у пальцях телефоном, дбайливо поправляє шапку, що сповзла їй на очі.

Дівчина смикається і нарешті фокусує погляд на обличчі хлопця. Він буквально бачить, як страх покидає її розширені зіниці, витікає кудись углиб. Дівчина полегшено розслаблюється, тільки в очах з'являється впізнавання.

Стривайте. Полегшено? Вона що, зустріла старого друга?.. Ця її реакція раптом так бісить, що Ігор мимоволі знову натискає на її шию. Якого біса вона не боїться?

- Ігоре... - хрипкий видих. Чи то прохання, чи то попередження.

Такий тихий, що ледве чути. Але Ігор чує. Чує своє ім'я крізь шум у вухах і шалене серцебиття.

Просто назвала його ім'я. Констатація факту. Проста персоніфікація. Але Ігор раптом завмирає. Одне слово та його лють перетворюється на пил. На ніщо. Злість поступається місцем якомусь дивному сум'яттю. Як дурень вирячається на її губи, з яких щойно зірвалося його ім'я. І чому з її вуст воно звучить так… незвично, особливо, так неправильно-інтимно?

І навіщо він стоїть так близько? Небезпечно близько. Здається, він хотів її налякати. Так точно. Налякати. Хотів, щоб вона тремтіла від страху. Але чому тоді тремтить він сам? Точніше, його рука, що притискає дівчину до стіни. Ледь не ходуном ходить, переживаючи, чи не завдає вона болю тій, до кого торкається.

Чому він раптом помічає, що в неї гарна гладка шкіра і такі гарні бліді губи? Повні. Ваблячі.

Чому. Він. Це. Помічає?

Ігор переводить лікоть трохи нижче, послабляючи тиск. Не відводячи погляду від її обличчя. Від її пересохлих пухких губ, що у сантиметрі від його власних.

Дівчина бачить його погляд і неусвідомлено, а може й цілком навмисно швидко облизує губи. Ігор спостерігає цей рух і відчуває, як всі нутрощі стягуються в тугий вузол. І вже цілком зрозуміле збудження спрямовує кров униз. Він дивиться на вологий слід, що залишився від її язика, і відчуває майже гіпнотичне заціпеніння. Бореться щосили з непереборним бажанням відстежити цей шлях своїм язиком, провести їм по її нижній губі, втягнути її у свій рот.

Дівчина дихає гучним, уривчастим диханням, рот відкривається, намагаючись зловити більше повітря.

І цей її рот… начебто запрошує його, просить здійснити бажане. Наказує зректися власної волі, розуму і здорового глузду.

Серце гуркотить об ребра відбійним молотком, коли Ігор, перш ніж усвідомити, що робить, злегка повертає голову, наближаючись до її губ. Дівчина завмирає. Широко розкриває очі, розуміючи його наміри. Закриває рота. Не дихає. Він може заприсягтися, що чує шалений стукіт її серця. Чи це його власне стукає вдвічі сильніше?..

Її запах буквально впивається у легені та остаточно відключає розум.

Це кінець.

Легке, майже непомітне торкання його губ до її щільно стиснутих губ. Кінчик язика все-таки ковзає її нижньою губою, отримуючи бажане. Зводячи з розуму. Судорожний вдих і повні губи розкриваються. Ігор задихається. Не вірить. Дівчина відповідає на його поцілунок. Вона відповідає! Несміливо, практично невідчутно тягнеться до нього губами. Неусвідомлено притискається до нього грудьми. І Ігор відчуває, як тисячі голок електричного струму кидаються протикати його нутрощі.

Осмілівши, хлопець посилює тиск, поглиблюючи поцілунок, коли... Раптом. Густий дзвінкий простір між ними розрізає гучне гуркотіння магнітних дверей під'їзду, що відчиняються.

Немов схаменувшись, Ігор стрімко відскакує від дівчини і та, втративши опору, ледь не падає на землю. З під'їзду виходить літній чоловік і, без інтересу глянувши на дивну пару, забирається у своїх справах.

Дівчина піднімає погляд на Ігоря і приголомшено дивиться широко розплющеними очима. Не розуміє, що це було.

Ігор і сам не розуміє. Лише чує, як щось усередині тріщить і обсипається від жаху. Це його розум. Все. Привіт. Він її поцілував.

Її! Чому? Чому він це зробив? Чому він цього хотів?!

Йому треба забиратися. Судорожно зітхнувши, Ігор піднімає руку вгору і махає її телефоном у повітрі:

- Це замість мого розбитого. Ти мені винна. – Голос такий хрипкий, що Ігор сам його не впізнає.

Зусиллям волі, відривається від її очей, примушуючи безглузде серце не розривати йому грудну клітину, розвертається і крокує у темряву. Дівчина так нічого й не каже. Не кричить йому слідом. Не обурюється. Не намагається наздогнати та накинутися на нього, відібрати свою річ. Просто мовчить, дивлячись йому вслід.

Дивна. Така дивна. Ні слова не промовила, навіть не пискнула. Ні слова… крім його імені. Його-чорт-візьми-імені.

Йому треба йти ще швидше, а краще навіть бігти. Від неї подалі. Далі від цього. Але в штанях так тісно, ​​що він насилу переставляє ноги.

До гуртожитку Ігор добирається за лічені хвилини. Невже й справді біг?

Забороняє собі думати. Не думати. Не думати. Що це було з ним? Не прокручувати в голові щоразу ці картинки. Немає в них нічого доброго. Нічого зрозумілого та легкозрозумілого. ЩО ЦЕ З НИМ ТРАПИЛОСЯ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ?

Йому ніколи так голову не зривало. Ніколи він так не втрачав самовладання, щоб його…