Оксана Мрійченко - Моя, бо кохаю, Оксана Мрійченко

Глава 17.

Покинувши салон автобуса, Лера вийшла під пекучі промені сонця і сховала очі за темними окулярами. На екваторі літа місто здається особливо млявим. Женя та Аня кликали на пляж, але Лера відмовилась. Без Влада відпочивати не хотілося. Краще навідатись до нього на СТО та нагодувати рішучого бунтівника гарячим обідом. 

Після сутички з батьками Влада минуло два тижні. Лера досі почувалася винною в цій сварці, проте водночас була неймовірно щасливою. Влад оточив її ніжністю та турботою. Але він дуже багато працював і це непокоїло Леру. Опинившись на території СТО, дівчина здолала знайомий маршрут і зайшла до майстерні через широкі ворота, які зараз були відчинені навстіж. Повернувши голову, Лера побачила Влада в товаристві світловолосого майстра років сорока. Вони обоє були одягнені в зелені робочі комбінезони та сірі футболки і тихо розмовляли між собою, колупаючи щось під відчиненим капотом чорної легковушки.

— Привіт, — Лера зупинилася за кілька кроків від чоловіків, які одразу озирнулися на неї та посміхнулася, стискаючи в руках невеликий білий пакет.

— Привіт, маленька! — руки Влада були вимащені мастилом, але він підійшов до дівчини та обережно торкнувся її губ поцілунком. — Дядь Вово, перерва? 

— Добре, — чоловік усміхнувся, кивнувши Лері на знак привітання. — Леро, а ти молодець! Не кожна дівчина готова хлопцю гарячі обіди на роботу носити.

— Не заздріть, дядь Вово! — промовив Влад. — Вам дружина теж обід збирає.

— Це вірно, — Володимир витер брудні руки ганчіркою. — Піду теж пообідаю.

— Почекаєш на лавочці? — Влад знову перевів погляд на Леру. — Я швидко.

Дівчина кивнула і рушила на вулицю. Влад любив обідати на свіжому повітрі — під густою кроною клену, який ріс за майстернею. Тут стояла лавочка, куди майстри приходили відпочити або випалити цигарку під час перерви в роботі. Лера розклала на дерев’яному сидінні пластикові судочки з обідом. Влад прийшов за кілька хвилин. Він вимив руки і переодягнувся в сірі шорти, але футболку одягати не став. Влад підійшов до Лери та обійняв, накривши її губи поцілунком. Ніжним і дуже солодким.

— Знову обід мені привезла? — Влад відсторонився від дівчини і лагідно провів кінчиками пальців по її щоці. — Ти ж не мусиш цього робити.

— Хочу подбати про тебе, — Лера зустріла його погляд. — А ще я скучила. Ти дуже багато працюєш, Владику.

— Так треба, маленька. Але завтра вихідний. Проведемо разом весь день.

— Сідай їсти. Сьогодні картопля, курячі відбивні та салат з капусти. І шарлотка на десерт. Смачного.

— Дякую, — випустивши дівчину з обіймів, Влад сів на лавочку і з апетитом взявся за їжу. — Чим займалася сьогодні?

— Зранку ходила до Аніної мами. З понеділка виходжу на роботу.

— Все ж таки зробила по-своєму? — Влад зітхнув, зустрівши її погляд. — Леро, тобі не обов'язково працювати. Краще б відпочила нормально. У тебе канікули.

— У тебе теж, але ж ти працюєш. Моя робота лише на літо. Мама Ані радіє, що я замінятиму її офіціанток в кондитерській під час відпусток, — Лера опустила очі, засунувши руки в кишені своїх коротких джинсових шортів. — Не хочу, щоб ти тягнув все на собі.

Влад швидко впорався з обідом і витер пальці серветкою. Поглянувши на Леру, яка стояла поруч, він огорнув рукою зап’ястя дівчини і підтягнув її до себе.

— Дуже смачно! Дякую, — Влад посадив Леру собі на коліна, починаючи пестити долонею її спину, прикриту білим топом. — Як там дідусь?

— Каже, що вже краще, — Лера тихо зітхнула. — Хвилююся за нього. Лікар каже, що в шістдесят сім років проблеми з серцем не рідкість, але… Останнім часом самопочуття у дідуся не дуже.

— Я тут подумав… У мене вихідний завтра. Давай привеземо твого дідуся в клініку мого батька. Там гарні спеціалісти. Може щось порадять.

— Ні, — похитала головою Лера. — Ти й так через мене з батьками посварився.

— Мої батьки ще тиждень відпочиватимуть за кордоном. Я все організую, Леро. 

— Владе, — з-за будівлі майстерні визирнув Володимир. — Я подивився машину, там зовсім трохи доробити. Сам впораюсь. Ти можеш йти.

— Дядь Вово, зараз лише середина робочого дня, — зауважив Влад.

— То й що? Ти працюєш наче кінь, — Володимир посміхнувся. — У твоєму віці треба зовсім не так канікули проводити. Заперечень не приймаю! 

— Дякую, дядь Вово! — Влад провів поглядом майстра, який швидко зник за будівлею майстерні і знову зазирнув в обличчя Лери. — Переодягнуся і поїдемо по твого дідуся. Відвеземо його в клініку вже сьогодні.

Після обіду спека стала ще сильнішою, але за містом повітря здавалося прохолоднішим. Влад впевнено вів свою спортивну автівку трасою, а Лера мовчки дивилася у відчинене вікно, за яким пролітали вкриті зеленими травами поля. Дідусю дійсно не завадить професійний медичний огляд. Та й сперечатися з Владом марно. Якщо він вже щось вирішив, то не відступить. Зупинивши машину перед світло-коричневим дерев’яним парканом, Влад заглушив двигун. Вони з Лерою знайшли Богдана в саду біля кліток з кролями.

— Оце сюрприз! — вигукнув чоловік, потискаючи руку Влада. — Здрастуйте, закохані! Ви б хоч попередили діда, що приїдете!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍