Ліля Ваніль - Моя хороша дівчинка, Ліля Ваніль

Проходить година, а Лук’ян так і не з’являється. Я вже відверто позіхаю, й, здається, навіть трохи дрімаю в Демяна під боком. Прокидаюсь, коли чую стривожений голос.

— Нескоро? Зрозуміло, — говорить у слухавку.

Певно не витримав та подзвонив брату.

— Щось серйозне? Гаразд… Так… Ок! Не турбуйся…

Тру очі, ловлю погляд Дем’яна. Він бачить, що я прокинулась, пригортає, цілує у маківку, й закінчує розмову.

— Отже, шановні дами, — ховає телефон у кишеню. — Я бачу, всі потомились. Новий рік ми зустріли, а завтра під ялинкою вас будуть чекати подарунки…

Настя знову чіпляє на обличчя роль невинної овечки.

— Мабуть… мені б таксі. Викличеш, Дем?

— Навряд чи в таку пору вийте. Та й Люк приїде сюди, Насть. Ми тобі постелимо у вітальні? — кидає на мене запитальний погляд. — Чи у гостьовій?

— У гостьовій, — вирішую. Ще не вистачало, щоб Настя побачила, що ми спимо порізно. Оце буде нова тема для шпильок.

— О… та не варто турбуватись — на дванадцяту відіграє роль. — Я не хочу вас обмежувати…

— Не обмежиш, — запевняю. Хай не думає, що вважаю її конкуренткою і боюсь. Але спати в одному ліжку з Дем’яном трохи лячно. Я ще ніколи ні з ким не спала. Хіба що в дитинстві…

— Якщо так… — кусає яскраву губу, дивиться з-під вій на Дем’яна.

— Так-так, — посміхаюсь. — Піду постіль тобі підберу. Дем, допоможеш?

Насправді я не страшусь лишати їх наодинці, довіряю Дем'яну, просто не знаю, де в нього та постіль. Але ж не питати це при Насті.

— Якщо тобі неприємно, можемо попросити її поїхати, — пропонує Дем’ян, коли ми заправляємо ковдру чистим простирадлом.

Пирхаю.

— Ну, по-перше, тебе ж брат попрохав її залишити, — починаю. — А по-друге, мені байдуже. Я не ревнива. Та й відправляти її додому дійсно негарно, тим паче, що й таксі навряд чи викличемо.

Гмикає, спостерігаючи, з якою злістю я струшую нещасно ковдру, намагаючись розправити зібгані кутики.

— Ти схожа на їжачка… — несподівано посміхається. І я збагнути не встигаю, як опиняюсь в його обіймах. Отримую спочатку жартівливі поцілунки у ніс, щоки, шию. Сміюсь від лоскоту, намагаюсь вирватись. А потім це перестає бути грою, і ми вже пристрасно цілуємось, забувши про кляту ковдру. Зупиняємось, коли чується легке покашлювання.

Відскакую від Демяна, заливаюсь фарбою. У дверях стоїть Настя, замотана у рушник. Вологе волосся обліплює голі плечі.

— Я хотіла попрохати, Дем’ян. Ти міг мені дати свою футболку… Я ж не можу спати у вечірній сукні. Або… без нічого, — кидає грайливий погляд, притримуючи над грудьми вузлик махрового рушника.

— А навіщо у Дема брати? — встряю. — Я зараз зі своїх щось пошукаю, зачекай, — мстиво примружуюсь. Ти диви яка, вже й футболку їй подавай. От вампірка, таке враження, що тільки й чекає, щоб присмоктатись. Поспіхом йду у кімнату Дем’яна. Ми ділимо одну шафу на двох, поки мені не купили окрему.

На моїй поличці безлад, не те що у Дем’яна, все по стопочкам розкладено і на плічках розвішано. Буквально спиною відчуваю іронічний погляд коханого.

— Я в душ, поки ти шукаєш обладунки, які б захистили мою невинність від нахабних посягань.

Пирхаю й кидаю у нього своєю футболкою. Але снаряд не досягає успіху, Дем швидко зникає за дверима санвузла. Бісить, що йому лестять мої ревнощі, але нічого з собою вдіяти не можу. Хвилин через десять таки знаходжу те, що треба. Й повертаюсь до Насті з переможною посмішкою.

— Тримай! Новенька. Я її ще ні разу не одягала, — вкладаю в її руки найпотворнішу у світі нічну сорочку. В таких певно спали ще мої прабабусі. Довга, наглухо закрита на всі ґудзики, з мереживом на комірі та рукавах. По білому полотну розсипались дивні візерунки, чи ти рожеві слони, чи то поросята з довгими п’ятачками. Якраз саме бабуся мені на якесь свято — часом не Новий рік — її й презентувала. Зі словами: «тепленька, чиста бумазейка…»

Настя кривиться, але сорочку бере.

— На добраніч, — щиро бажаю й щільно прикриваю двері.

Може ще кіл осиковий вбити, — навсправжки задумуюсь. Щоб вампірка вночі не пішла соватись по будинку. Тихо хихикаю над своїми думками й направляюсь в кімнату Дем'яна.

Але перед самими дверима смішливий настрій зникає. Від хвилювання пересихає у горлі. Невже ми зараз, через хвилину опинимось в одному ліжку. Всередині щось стискається і млосно ниє. Тремтячими пальцями натискаю на ручку.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно